Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

«Кілька тижнів тому панна Фейт Мередіт, Джеральд Мередіт та Джеймс Блайт, — зачитувала Сьюзен, смакуючи кожне ім’я, наче шматочок вишуканого десерту, — повернулися з Редмондського коледжу додому, де їх радо привітали численні друзі. Джеймс Блайт, який торік здобув диплом бакалавра гуманітарних наук, тепер закінчив перший курс медичного факультету».

— Не бачила я ще красуні, рівної Фейт Мередіт, — мовила панна Корнелія, не підводячи голови від тонісінького мережива, яке саме плела. — Усі вони так посправнішали, відколи пан Мередіт побрався з Розмарі Вест. Люди вже й забули, якими шибениками заповідалися колись ті дітлахи. Енн, рибонько, ви пам’ятаєте всі їхні витівки? Вони дивовижно добре ладнають із Розмарі: вона їм радше приятелька, ніж мачуха. Усі четверо дуже люблять її, а Уна — та просто-таки обожнює. Що ж до малого Брюса, то Уна із власної волі віддалася йому в рабство. Авжеж, він гарний хлопчик. Та ви десь бачили, щоб дитя скидалося на тітку так, як малий Брюс на Еллен? Він чорнявий, смаглявий, із гострими рисами — нітрохи не схожий на Розмарі. Норман Дуглас волає по всіх усюдах, що, певне, лелека ніс немовля йому й Еллен, але помилився й віддав у пасторський дім.

— Брюс обожнює Джема, — мовила пані Блайт. — Щоразу, опиняючись у нас, мовчки ходить за ним, наче вірний маленький цуцик, поглядаючи на нього знизу вгору з-під густих чорних брів. Я певна, заради Джема він готовий на все.

— Джем і Фейт, певно, хочуть узяти шлюб?

Пані Блайт усміхнулася. Друзі й сусіди знали, що панна Корнелія, колись запекла чоловіконенависниця, на схилі віку захопилася сватанням.

— Панно Корнеліє, вони — принаймні тепер — лише добрі друзі.

— Надзвичайно добрі, повірте мені, — виразно мовила панна Корнелія. — Я знаю все про життя нашої молоді.

— Ще б пак, пані Еліот, — значущо відказала Сьюзен, — Мері Ванс повідомляє вам усе. Та, як на мене, це неподобство — щоб діти брали шлюб.

— Діти! Джемові двадцять один рік, а Фейт дев’ятнадцять, — утяла панна Корнелія. — Не забувайте, Сьюзен, що ми, старі — не єдині дорослі в цім світі.

Обурена Сьюзен, яка не терпіла натяків на свій вік — не з марнославства, а від нездоланного страху, буцім домашні вважатимуть її вельми підтоптаною для праці, — знов розгорнула «Новини».

— «У п’ятницю додому з Королівської вчительської семінарії повернулися Ширлі Блайт і Карл Мередіт. Карл дістав посаду в школі Гарбор-Геда, і ми певні, що він матиме успіх у роботі й здобуде любов та повагу учнів».

— Звісно, він навчить їх усього про жаб та комах, — мовила панна Корнелія. — Пан Мередіт і Розмарі наполягали, щоб він одразу вступив до коледжу, проте Карл — незалежний хлопчина й хоче, бодай частково, сам заробити грошей собі на навчання. Для нього то справді буде найліпше.

— «Після двох років учителювання Волтер Блайт подав заяву про звільнення із лобридзької школи, — читала Сьюзен. — Цієї осені він розпочне навчання в Редмондському коледжі».

— Чи достатньо він оклигав, щоб їхати до Редмонду? — стривожено запитала панна Корнелія.

— Сподіваємося, що до осені Волтер буде цілком здоровий, — мовила пані Блайт. — Літнє сонце й спокійні канікули на свіжім повітрі зроблять своє.

— Тяжко одужати від тифу, — значущо правила своєї панна Корнелія, — надто коли випадок був ледь не смертельний, як у Волтера. Дарма він не хоче побути вдома ще рік — але ж так прагне звершень. А Нен і Ді теж їдуть до коледжу?

— Так. Обидві хотіли ще рік учителювати, адже Гілберт каже, що їм слід їхати до Редмонду вже восени.

— То й добре. Вони пильнуватимуть, щоби Волтер не перевтомлювався. Мабуть, — панна Корнелія скоса глипнула на Сьюзен, — після того, як я дістала тут нагінки, не вельми обачно з мого боку буде припустити, що Джеррі Мередіт залицяється до Нен?

Сьюзен і бровою не повела; утім, пані Блайт знов засміялася.

— Бачте, панно Корнеліє, мені й без того клопоту не бракує з усіма цими закоханими хлопцями та дівчатами. Якби я все сприймала серйозно, то й не витримала б. Але мені так важко збагнути, що мої діти вже виросли. Я дивлюся на двох власних високих синів і не вірю, що це вони були пухкими, крихітними немовлятами, яких я цілувала й пестила, яким співала колискові наче вчора… ще тільки вчора, панно Корнеліє! Хіба Джем не був гарненьким малятком у нашому старому Домі Мрії? А нині він — бакалавр гуманітарних наук і впадає за дівчиною.

— Усі ми старіємо, — зітхнула панна Корнелія.

— Єдине, що відчуває наближення старості, — мовила пані Блайт, — це гомілка, яку я зламала в Зелених Дахах, коли Джозі Пай кинула мені виклик пройти гребенем даху. Тепер вона ниє, коли дме східний вітер. Я не хочу думати, наче це ревматизм — але гомілка болить. Що ж до дітей — вони з Мередітами проведуть тут веселе літо, перш ніж знову стануть до навчання. Вони — чудові друзі, і, щойно зберуться разом, дім поринає в неспинну круговерть щастя й сміху.

— Тепер, коли Ширлі закінчив учительську семінарію, туди вступить Рілла?

— Навряд. Гілберт каже, що вона не подужає — надто вже швидко виросла й не встигла зміцніти. На зріст вона недоладно висока, як на дитину, котрій нема ще п’ятнадцяти років. Та я й сама не хочу відпускати її — жахливо буде, якщо наступного року жодне з моїх дітей більше не житиме зі мною вдома. Ми зі Сьюзен почали би сваритися, просто щоб уникнути одноманітності.

На це припущення Сьюзен хіба підсміхнулася. Нащо це їй сваритися з «дорогенькою пані Блайт»?

— А сама Рілла хоче вступити до семінарії? — запитала панна Корнелія.

— Ні. Правду кажучи, Рілла — єдина з моїх дітей — геть позбавлена честолюбства. А я воліла би, щоб вона була трохи завзятіша. Рілла не має жодних міцних ідеалів і прагне лише розважатися.

— А чом би їй не прагнути цього, пані Блайт, дорогенька? — озвалася Сьюзен, яка не зносила критики на адресу будь-кого з мешканців Інглсайду, і то навіть від домашніх. — Я завжди стоятиму на тім, що юна дівчина повинна розважатися. Вона ще матиме достатню часу, щоб думати про латину й греку.

— Сьюзен, я хочу бачити в ній хоч трохи відповідальності. І вона, як ви знаєте, надто пихата й самовдоволена.