Читати книгу - "Цензор снів"

Доля, звівши мене з Цензором, зробила людству неоціненний дарунок, без мене ніхто б так і не довідався про цього великого чоловіка, про широчінь його думок. Отже, і він, і я сливе водночас вирішили усамітнитися, хоч і не зовсім, але принаймні звузити коло людей, з якими доводилося спілкуватися. Таким от чином ми й опинилися в одному санаторії, ба навіть в одній кімнаті. Третім був дуже спокійний і добрий дідусь пан Гер, який балакучістю не вирізнявся, але завжди був готовий скрасити нашу компанію. Пан Гер захоплювався ботанікою й укладав гербарії. Зразки рідкісних рослин, не відомих науці, він легко виявляв у санаторійному парку, а також в околицях санаторію, відтак, принісши черговий зразок унікальної рослини, він спочатку уважно вивчав, озброївшись великою, як пательня, лупою, увесь час мурмочучи собі під ніс незрозумілі слова, а потім висушував її між сторінками товстої книги — старого німецького видання пана Адольфа «Майн Кампф», добряче зашмуляного, і, наклеївши рослину в альбом, підписував хитромудрою Готикою.

Ботанік був прихильником наукової теорії про походження людей від рослин, відповідно кожна рослина в нього обов’язково асоціювалася з якимсь народом і була класифікована за расами. Відтак кочові народи походили від росянки, яка живилася комахами, народи, що звикли визискувати своїх сусідів, походили від повійки, яка вилася будь-де, сюди ж належала і настурція. А польовий хвощ безперечно був предком скандинавських народів, так само, як і перекотиполе — предком циган. Ким були українці? Українці були русами, а руси були будяками — гордими, пахучими будяками, квіти яких дурманили голови своїми п’янкими пахощами й манили з усіхусюд і повійок, і настурцій, котрі радо їх обплітали, випивали соки й висушували, прирікаючи на смерть, голодну й у муках. Коли я поцікавився в Ботаніка, ким були колись євреї, він відповів, звівши очі до неба, що євреї — свята нація, вони могли бути лише кульбабою, яка так легко розсівається й летить за вітром, аби засіяти все нові й нові землі, легенька, мов пух, біла, наче Господня борода, і кров її біла, як молоко, хоч і гірка.

Коли люди були рослинами, у них була й мова рослинна — мова запахів, та, на жаль, її тоді ніхто не встиг записати, стенографія ще не була винайдена. Рослини воювали між собою, захоплювали чужі терени, асимілювали й асимілювалися, у них текли соки, як зараз тече кров, вони навчалися виживати за будь-яких умов, вростати в спекотне літо і в зиму, пробиватися з-під снігу і з-під каміння, розламувати скелі й захаращувати водойми. Рослини були могутніми, живучішими навіть за ссавців і риб, тому жоден їхній вид не вимер, а лише трансформувався в інший, досконаліший і ще могутніший.

У голові пана Гера проростали всі ті рослини, які він знайшов, голова його буяла рослинністю, і, коли довкола панувала тиша, можна було почути, як у голові його рослини кільчаться й вруняться, лускають насінини й вистрілюють — інколи вони вилітали з вух, інколи з носа, а то й з вух чи рота, бо їх було так багато, що не вміщалися в голові, але він усе ніяк не міг заспокоїтися і продовжував шукати рослину, яку він назвав Праматір’ю Роду, але не годен був її описати.

«Прекрасні люди нас оточують, чи не так, любий Стенографе? — говорив Цензор, коли ми гуляли довкола нашого озера. — Узяти пана Гера. Комусь, аби здійснити такі епохальні відкриття, доводиться вирушати і піт за очі — в Африку чи на острови Полінезії, а він тутечки, просто в нас під ногами, відкриває непізнане й збагачує науку. А пані Кукіль, яка своїм янгольським голосом сповіщає нас про те, що світає, край неба палає? Її голос летить над лісами, плаями, горами... А потім вона поринає в стан, який нікому з нас не збагнути, бо уявляє себе жінкою без рук і без ніг і виголошує зашифровані повідомлення: «Шістсот двадцять вісім кома три, напрямок південь, тридцять один градус на схід. Крапка». А пан Шкраб, який власноруч задушив свою дружину, рідкісну хвойду, ми його місці так зробив би кожен, тільки не кожному трапилася така пагода. Ось ви, любий Стенографе, ви ж не задушили свою хво... тобто дружину, коли вона вам стала бемкати голову через ваше захопливе заняття. Ні, ви усамітнилися, як і я, ви, мов той середньовічний пустельник, пішли в густий ліс і поселилися віддалік од усіх зваб і клопотів, ви знайшли свій Едем коло нас із Гером, а ми біля вас».

У санаторії було чимало відпочивальників, дехто тут жив роками, а наше тихе безтурботне життя забезпечували Неторкані. їх рідко можна було побачити, вони найчастіше зливалися з тлом — зі стіною, з садом, і деревом, з повітрям. Вони виринали нізвідки й зникали в нікуди, але ми отримували харчі й усе необхідне. Єдина проблема, яка мене завше діймала, — відсутність чорнила, його не було на терені санаторію, доводилося замовляти, але Неторканий, який раз на місяць привозив чорнило з міста, чомусь ніколи не міг прихопити з собою більше ніж один маленький слоїчок, якого мені вистачало лише на кілька днів, а далі я змушений був писати, чим бог дасть — зеленим соком кропиви, білим соком молочаю, якщо не хотів, аби хтось сторонній прочитав мої записки, червоним соком буряка й вишні, кров’ю горобця, їдучо-зеленою пасокою розчавленої гусениці, ніжною пергою метелика, мурашиною кислотою, яка пропікала папір до дір. Добре, що бодай паперу було доволі, мені його видавали цілими пачками, бо то були зужиті бланки, заповнені лише з одного боку, другий бік був чистий, і можна було писати що заманеться.

Цензор, щойно заселившись, відразу заповнив свою шафку книжками. Цілими днями він тільки те й робив, що читав і черкав олівцем, а був при цьому такий зосереджений, що я навіть не важився його зачіпати. Кілька днів у нашій кімнаті панувала така тиша, що я нічого путнього не зафіксував. Ото тільки, що голоси горобців та горлиць і кілька фраз Ботаніка: лінґулія арліні, самелія барбузі, луанда дармері...

Я починав нудитися, і отак з нудьги попросив Цензора дати прочитати книжку з тих,