Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

І тут спекотне повітря загусло перед ним, і зіткався з цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куценький прозірчастий теж спінджачок… Громадянин зростом у сажень[9], але в плечах вузький, худючий неймовірно, і фізіономія, прошу завважити, глузлива.

Життя Берліоза складалося так, що до незвичайних явищ він не звик. Він геть сполотнів, витріщив очі й у сполоху подумав: «Цього не може бути!..»

Та воно, ой лихо, було, і довгий, крізь якого видно, гойдавсь перед ним і вліво, і вправо.

Тут жах настільки пойняв Берліоза, що він заплющив очі. А коли розплющив їх, побачив, що все скінчилося, марево розтануло, картатий зник, а заразом і тупа голка вискочила з серця.

— А нехай тобі дідько! — скрикнув редактор. — Знаєш, Іване, зо мною оце замалим удар од спеки не стався! Навіть щось схоже на галюцинацію було, — він тужився всміхнутися, та в очах його ще гасав неспокій, і руки тремтіли. Однак потроху він вгамувався, обмахнувся хусткою, і, промовивши досить бадьоро: «Ну що ж…» — повів мову, обірвану питтям абрикосової.

Мова ця, як згодом дізналися, велася про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові до чергової книжки журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович написав, і в дуже короткий строк, але, на жаль, редакторові нею нітрохи не догодив. Окреслив Бездомний чільну дійову особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте усю поему доводилося, на думку редактора, писати наново. І от тепер редактор читав поетові щось ніби як лекцію про Ісуса, з тим щоб підкреслити основну помилку поета.

Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи то образотворча сила його таланту, чи то цілковита необізнаність у питанні, з якого він писав, — та Ісус вийшов в нього, ну, геть як живий, який колись існував Ісус, тільки, щоправда, наділений усіма негативними рисами Ісус.

Та Берліоз хотів довести поетові, що головне не в тому, який був Ісус, чи злий, чи гарний, а в тому, що Ісуса цього, як особи, взагалі не існувало на світі, і що всі оповідки про нього — прості вигадки, звичайнісінький міт.

Слід зазначити, що редактор був людиною очитаною й дуже вміло посилався в своїй мові на давніх істориків, наприклад на славетного Філона Александрійського, на блискучого своєю освіченістю Йосипа Флавія[10], які ніколи, жодним словом не прохопилися про існування Ісуса. Виказуючи солідну ерудицію, Михайло Олександрович сповістив поета, поміж іншим, і про те, що те місце в п’ятнадцятій книзі, у розділі 44-му славетних Тацитових «Анналів», де йдеться про страту Ісуса, — є нічим іншим, як пізнішою пофальшованою вставкою[11].

Поет, для якого все, що сповіщав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, уп’явшись у нього своїми жвавими зеленими очима, й лише часом гикав, пошепки лаючи абрикосову воду.

— Немає жодної східньої релігії, — казав Берліоз, — де, як водиться, пречиста діва не породила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так створили свого Ісуса[12], якого насправді ніколи не існувало серед живих. Ось на цім і треба зробити головний наголос…

Високий тенор Берліоза розлягався безлюдною алеєю, і в міру того, як Михайло Олександрович залазив у такі хащі, куди може влазити, без ризику зламати собі карка, лише вельми освічена людина, — поет більше й більше дізнавався цікавого й корисного і про єгиптянського бога Озириса, благостинного бога й сина Неба й Землі, і про фінікійського бога Таммуза, і про Мардука, і навіть про менш знаного грізного бога Віцліпуцлі[13], якого вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І от саме в той мент, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, в алеї з’явилася перша людина.

Згодом, коли, відверто сказати, було вже запізно, різні установи подали свої донесення з описом цього чоловіка. Зіставлення їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низенький на зріст, зуби мав золоті й кульгав на праву ногу. У другому — що чоловік був зросту велетенського, коронки мав плятинові, кульгав на ліву ногу. Третє лаконічно доносить, що особливих прикмет чоловік не мав.

Доводиться визнати, що жодне з цих донесень геть не годиться.

Найперше: на жодну ногу описуваний не кульгав, зросту був не малого й не велетенського, а просто високого. Якщо ж йдеться про зуби, то з лівого боку він мав плятинові коронки, а з правого — золоті. Він мав на собі дорогий сірий костюм та заграничні, під колір костюма, черевики. Сірого берета він хвацько збив на вухо, під пахвою ніс ціпка з чорним держаком у вигляді голови пуделя. На вигляд — років сорока з гаком. Рот якийсь кривий. Виголений чисто. Брунет. Праве око чорне, ліве чомусь велене. Брови чорні, але одна вище від другої. Одне слово — іноземець.

Іноземець пройшов побіч лави, на якій містилися редактор і поет, скоса зиркнув на них, зупинився й раптово вмостився на сусідній лавці, кроків за два від приятелів.

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не гаряче йому в рукавичках».

А іноземець обвів поглядом високі кам’яниці, що квадратом облягали став, причому стало помітно, що бачить він цю місцину вперше й що вона його зацікавила.

Він зачепився поглядом за горішні поверхи, які сліпучо відбивали в шибках поламане сонце, що назавжди відходить від Михайла Олександровича, потім перевів його додолу, де шибки почали темніти надвечірнім присмерком, з чогось поблажливо посміхнувся, примружився, руки поклав на держак, а підборіддя на руки[14].

— Ти, Йване, — казав Берліоз, — дуже добре й сатирично зобразив, наприклад, народження Ісуса, сина Божого, але ж уся сіль у тому, що ще перед Ісусом народився цілий ряд синів Божих, як, скажімо, фінікійський Адоніс, фригійський Аттіс, перський Митра[15]. Коротко ж кажучи, жоден з них не народжувався, і нікого не було, в тому числі й Ісуса, і треба, щоб ти, замість народження чи, скажімо, приходу мудреців[16], описав безглузді плітки про це народження. Бо ж воно виходить із твоєї оповіді, що він таки справді народився!..

Тут Бездомний надався був спинити гикавку, яка геть його замучила, затамував подих, через