Читати книгу - "Останній діамант міледі"

«Скоро тут не залишиться нікого, — подумала вона. — Почекайте… Будете повними власниками…»

Ніби у відгук на ці думки, скрегіт припинився. Якби вона могла бачити краще, то помітила б, як із-за старого комоду визирнув гострий писок щурячої матусі. Вона ворушила довгими вологими вусами й уважно, майже по-людському, дивилася прямо на стару. А та вже летіла довгим тунелем і з кожним метром польоту на рівні згасаючої свідомості відчувала, як змінюється її земна оболонка, яким легким та гнучким стає стомлене тіло. Ось вона — шістдесятирічна отаманка місцевих контрабандистів, ще здатна зваблювати: широкий шкіряний корсет, високі чоботи, коротко підстрижене, ще не сиве волосся, підфарбоване хною. Ось — сорокарічна жінка, що втікає — завжди втікає! — від армії хижих святенників, ось — прекрасна молода авантюристка, найкраща танцівниця при дворі: блакитна сукня, золота хвиля довгого волосся, що завжди вибивається з-під оксамитового берета. Ось — юнка, весела вдова старого маршала, коханка короля, чорний фатум кардинала, вогник, до якого злітаються найрозумніші люди сторіччя. А ось уже — ніщо…

Тьмяне нетутешнє повітря розчиняє в собі беззахисне тіло. Біль відступає. Господи, як добре… Тунель скінчився.

Щуряча матуся зрозуміла, що стара вже далеко, що більше вона не злякає її кинутим у куток капцем. Щуриха цупко вхопилася за складки простирадла й почала підбиратися до блідої старечої руки…

Частина перша

Білі нитки

* * *

Останнім часом Влада боялася підніматися ліфтом і тому долала чотирнадцять поверхів пішки. Це займало десять хвилин. Але краще таких десять, ніж годинна пастка у темному зіпсованому ліфті, як це було нещодавно. Тоді вона стояла в суцільній темряві просторої вантажної кабіни і прислухалася до звуків з протилежного кутка цього замкненого простору: якоїсь миті їй здалося, що там хтось важко дихає… То було жахливо!

Цього разу Влада несла важкий кошик з продуктами, але страх замкненого простору усе ж таки погнав її нагору пішки.

На десятому поверсі вона зупинилася біля вікна, вирішила закурити й перевести подих. Замислилася, зупинивши погляд на хвостиках зеленої цибулі, що стирчали з кошика. Ось і весна. Перша зелень. Друга весна без Жанни. Мляве слідство ще триває, але Влада відчувала, що воно не дасть ніяких результатів.

Сьогодні вони з Максом відзначатимуть другі роковини її зникнення. І, можливо, цього разу вже не буде так сумно, як позаторік, коли з Максом стався перший напад. Тоді вона змогла відвоювати його у жахливої сіро-синьої бригади санітарів, довести, що сама здатна піклуватися про нього і скоро поставить на ноги. Добре, що він — який не є — поруч із нею.

Знизу долинули чиїсь кроки. Влада швидко загасила цигарку об підвіконня, мимоволі читаючи напис, випалений запальничкою: «Макс + Жанна…», і сумно похитала головою — як давно це було!

Влада відчинила двері, не скидаючи черевиків, увійшла до кухні, яку від просторої кімнати-студії відділяла овальна арка. Рік тому вона нарешті спромоглася зробити розкішний ремонт у цій трикімнатній квартирі, що дісталася їм із Жанною від батьків. Ті все ж таки вирішили оселитися на природі, в одному з передмість.

Вона спланувала цю квартиру в «американському стилі»: стіни й усілякі закутки, антресолі та комірчини були безжально зруйновані. Нічого зайвого. Нічого, що б нагадувало про минуле. Замість доісторичних килимів, які так любила мама, — картини, фотознімки у дорогих рамах. Диван та крісла розташовані посередині кімнати, шафи-купе для одягу та взуття майже не помітні, величезний книжковий стелаж — єдина ознака смаків господарки.

Механічно, за звичкою, Влада натисла на кнопку пульта й увімкнула телевізор, дістала з холодильника банку пива «Гайнекен», із задоволенням занурилась у велике м’яке крісло й, поклавши схрещені ноги на стіл, заплющила очі. Хвилин десять вона просиділа так, сьорбаючи пиво, прислухаючись до звуків, що линули з екрана. Яким буде сьогоднішній вечір? Чи не марні всі її зусилля?

Влада підвелася й нарешті почала розвантажувати свій кошик. На столі виросли привабливі купки перших весняних овочів — червоні помідори, яскраво-зелені, як молоді крокодильчики, шорсткі огірки, ніжні напівпрозорі листки салату. Все це скидалося на пластикові муляжі — занадто красиве і зовсім без запаху. Одне слово — продукти з супермаркету: форма без змісту. Відтак дістала з кошика інші делікатеси — гриби, вуджені курячі стегенця, «рибні коктейлі», оливки…

За півгодини стіл, накритий на двох, заяскравів відсвітами вогників свічок у кришталевих бокалах та салатницях. Усе було готово. Влада відчинила шафу і вибрала блідо-рожеву сукню, закрутила довге волосся на потилиці і відчула, як стукотить серце…

Бідний Макс! Про що він думає зараз? Чи зможе поводитись адекватно, чи їй доведеться знову стримувати його?

Влада заклякла перед книжковим стелажем, вмонтованим у стіну. Здавалося, що вона вибирає собі книжку — їх тут було кілька сотень. Збирати бібліотеку почав батько ще в ті часи, коли у книгарнях не було нічого, крім томів класиків марксизму, а за справжньою літературою треба було їхати у найдальшу лісосмугу, пробиратися таємною стежкою до галявини, на якій юрмилися книголюби та спекулянти. Продовжив цю справу Макс, коли завдяки квитку члена Спілки письменників долучився до письменницької книгарні. А останні кілька років вони вже всі разом вирушали до величезного книжкового ринку і купували все що завгодно — Воннегута, Сартра, Камю…

Господи, скільки книжок! Треба якось розібратися, систематизувати. Влада перехрестилася, рішуче вхопилася за перекладини стелажу й різким рухом потягла його на себе. Половинки розійшлися. За ними були розсувні двері… Влада дістала з верхньої полиці ключа, вставила в замок і тричі повернула його.

Перш ніж розсунути двері, вона припала вухом до відполірованого дерева. За дверима стояла мертва тиша. Влада відчинила.

Який контраст: освітлена останніми променями сонця зала — і задушлива напівтемрява вузької келії із ледь жевріючим вогником лампи-бра, вмонтованої в стелю. Влада зіщулилася, звикаючи до темряви, аж доки почала розрізняти силует чоловіка, що незрушно лежав у кутку на великому матрасі.

Вона тихо наблизилася до нього по м’якому килиму, що поглинав звуки, і присіла поруч. Чоловік не поворухнувся. Влада зняла зі стіни кругле люстро й знову присіла біля скоцюрбленої фігури.

— Хто ти зараз — Его чи Тінь? — прошепотіла у саме вухо.

Чоловік здригнувся.

— Я — Тінь, — покірно відповів він хрипким голосом, і його голова