Читати книгу - "В сталевих грозах"

Проте й твердження про естетизацію важко заперечити. Естетизація наявна у Юнґера не тільки тою мірою, якою вона є неодмінною для всякого мистецтва й слугує оптимальному зображенню предметів; у Сталевих грозах вона продемонстрована також як глорифікація бою і як доволі відчутне винесення за дужки нужденності перев'язочних пунктів і лазаретів, яку Юнґер добре знав. В націоналістичних та мілітаристських колах сподівалися на те, що цей спосіб зображення «збереже живим «дух битви й штурмової групи» (так про це писав Військовий тижневик за 15 травня 1924 р.). Чи і якою мірою В сталевих грозах подіяли в цьому сенсі, ще велике питання. Коли в 1929/30 рр. виникли дебати про якість і вплив багатьох воєнних книжок, що з'являлися тоді, й В сталевих грозах знову потрапили в поле зору зацікавлених цим читачів, існували цілком інші думки: в інтерв'ю паризькій Revue d'Allemagne Ремарк сказав, що книги Юнґера «мають набагато сильніший вплив, ніж усі інші». Тодішній голова КПН Пауль Леві, який з 1924 року належав до фракції СПН у рейхстазі, писав 11 січня 1930 року в берлінському Tagebuch, реномованому ліво-буржуазному часопису, про Юнґера та його воєнну книжку таке: «Жах всього цього переживання ніхто, мабуть, ще так не зображував, заледве було коли-небудь написане страшніше звинувачення проти війни, ніж ця книжка чоловіка, який «позитивно» ставиться до війни […]». А пацифістський німецько-єврейський письменник Ганс Зохачевер, який видав у 1929 році вельми популярний роман про німецьке повоєнне суспільство і в процесі його підготовки читав також воєнні книги Юнґера, вважав, що його твори «мають найбільш пацифістський заряд» і «відповідають лозунгові «Не допустимо більше війни!»». Те, як діє книга — по-белліцистському чи по-пацифістському — залежить, очевидно, не тільки від тексту, але й від етичних предиспозицій та естетичної чуттєвості її читачів. Той, хто через страхітливе страждання, яке безперервно описують Сталеві грози, не займе антивоєнну позицію, мусить володіти неабиякими захисними силами й цілком певно не потребує вже книги Юнґера, щоб стати белліцистом; він мусив би уже віддавна бути ним.

Ці зауваження не можуть заперечити того факту, що в Сталевих грозах Юнґер у цілковито хвалебних словах сповіщає про власні діяння, які сьогодні сприймаються як відразливі чи обурливі. Прикладом тут може слугувати описане в розділі «Відступ на Соммі[1]» вбивство англійського солдата, яке було викликане не загрозою, що відходила від нього, а тільки військовою логікою, яка вимагала знищення ворога за будь-яких обставин. На перший погляд, цей вчинок виглядає як акт страхітливої підступності. Однак світова воєнна література засвідчує, що подібні речі належали до «нормальної» брутальності того часу. Англійський офіцер і поет Роберт Ранке-Ґрейвз, який народився того ж самого 1895 року, що й сам Юнґер і, ймовірно, багато разів протистояв йому на Соммі та у Фландрії, пише в 14-му розділі своїх опублікованих 1929 року спогадів, що «вже саме зменшення числа ворогів» було метою, задля якої йшли на неабиякий ризик, і додає до цього:

«Лише одного разу я утримався від того, щоб застрелити німця […] Я лежав на вершині пагорба в окопі за амбразурою снайперського посту, коли крізь оптичний приціл на віддалі близько 600 метрів я помітив німця. Він знаходився на третій німецькій лінії і саме збирався прийняти ванну. Думка про те, щоб застрелити голу людину, була для мене неприємною; отож я передав зброю фельдфебелеві, який лежав поряд зі мною: «Ось, візьміть, Ви стріляєте краще за мене». Він поцілив, проте мене при цьому не було — я пішов геть, щоб не бачити цього».

Юнґер шість разів переробляв В сталевих грозах, в 1923/24, 1933-35 та 1959 роках. Різниця між різними редакціями, особливо між третьою (1924) і четвертою (1934), а також шостою (1961) є такою суттєвою, що вона відчутно впливає на сприйняття як ідеологічної інтенції, так і стилістичних особливостей Юнґера і приводить — залежно від відповідної редакції — до різних оцінок. Про мотиви й цілі переробок вже сказано чимало. Юнґер сам багато разів наголошував, що йому залежало на тому, аби вилучити все ефемерне й увиразнити суттєве воєнного досвіду шляхом змістовного збагачення й мовного витончення. Дослідження творчості Юнґера між тим показали, що при цьому письменник реагував також на різні політичні зміни й на розширення історичного досвіду. Історико-критичне видання 2013 року демонструє це в конкретних деталях. Наведемо тут чотири характерні приклади:

(1) У розділі «Англійські атаки» Юнґер описує нищівний вплив тривалого обстрілу «лісочка 125» англійською артилерією. В існуючій останній редакції (1978) чотири відповідні речення містять у собі три порівняння: «як над зачаклованим злими силами казаном», «наче нурець», «як у кошмарному сновидінні». Жодного з цих порівнянь немає в остаточній версії; Юнґер ввів їх 1934/35 рр. у три робочі й публікаційні варіанти, щоб увиразнити небезпеку цієї ситуації для німецької присутності. Подібним чином він намагався також підсилити текст у багатьох місцях завдяки порівнянням і метафорам (порівнянням без «як»).

(2) Відступ німецького війська із Сомми на лінію Зиґфріда, який був пов'язаний з радикальними руйнуваннями, здійсненими на великих територіях, Юнґер зобразив у Сталевих грозах зі здивуванням і сигналами критичної дистанції: села виглядали, «наче великі будинки для божевільних» і являли собою видовище, яке аж ніяк не можна було назвати «піднесеним». Опис руйнувань Юнґер більш-менш буквально переніс у першу редакцію Сталевих гроз, однак доповнив його трьома невеличкими фрагментами, у яких він — суто «прусський офіцер», як він зауважує з цього приводу — без жодних сумнівів виправдовує цей процес як воєнну необхідність. Ці три апологетичні фрагменти він вилучив у виданні 1934 року й вставив замість них фрагмент, який він надалі буде зберігати в наступних редакціях і який ще більше підкреслює «підступність» деяких деструктивних пристосувань, проте не містить ніякої оцінки чи засудження. Вердикт із цього приводу він хотів залишити в 1934 році самому читачеві. Зовсім інакше це виглядає при переробці близько 1959 року для шостої редакції (1961): в неї Юнґер знову вставив виразно оціночний фрагмент, який повторює більш ранні дистанційні сигнали («дім для божевільних», «відразлива дія») і — з вказівкою на пізніші спостереження подібного роду — констатує, що таке «планомірне руйнування» буцімто належить до «фатальних» рис епохи й загалом не приносить «солдатові особливої честі».