Читати книгу - "Схід"

У ті часи всі сільські крамниці пахнули подібно. У шістдесят восьмому-дев’ятому у зовсім іншому селі до крамниці вели східці. Був вечір, разом із запахом з вузького приміщення виривалося світло. Воно було золотисте і перемішане з пахощами ванілі та оранжади. Більше нічого не пам’ятаю: стрімкими сходками вліво, тісне приміщення — і кінець. Лише запах і світло. Перед крамницею трава і рештки цегляних стовпів, які залишилися від будівель старого фільварку. Під час розмов це бриніло у повітрі: фільварок, двір, панське, на панському… Були в цьому і відчуженість, і щось загрозливе. Саме слово «двір» звучало гортанно, низько і глухо. Майже як «гріб». Село жило пам’яттю про панщину, навіть не здаючи собі з цього справи. Той «двір» був як сторожова вежа, пограничний форт, виставлений для постраху. Люди далі ходили працювати «на панське», хоч народна влада подарувала їм у власність ті безплідні клаптики землі у сорок п’ятому чи шостому році. Через село проходила піщана дорога. Я не пригадую, щоб там їхало хоч якесь авто. Кури залишали після себе нагріті ямки. Де-не-де можна було знайти засохлий на тріску коров’ячий пляцок. Але автомобілі не проїжджали. Їх просто не було у шістдесят восьмому. Комунікація доходила тільки до крамниці і завертала назад. Це були вантажівки «Стар» або «Люблін» з брезентовими будами. На світанку вони забирали робітників до варшавських заводів, а під вечір відвозили їх додому. Вирушали з вулиці Вілєнської. Треба було сидіти на дошках, перекинутих поперек кузова. Туди заходили драбинкою із металевих прутів. Переїзд був безкоштовний. Тридцять кілометрів. Треба було холерсько триматися, аби не випасти. Навколо сиділи самі чоловіки. Коли я переглядаю стару хроніку, то впізнаю їх. Кашкети, розщеплені під шиєю сорочки, попрасовані на кант бурі костюми. Фільми чорно-білі, тож і пам’ять стає монохромною. Обличчя блистять від сірого поту, і сигаретний дим також сірий. Незважаючи на те, що я був дитиною, іноді мені дозволяли сісти біля заднього борту. Я дивився, як віддаляється і маліє місто. Мабуть, ми їхали по Свєрчевського, потім Генеральською. Древниця, Маркі, Пустельник, Струга. Місто зникало. Перетворювалося на містечко. Ставало одноповерховим. Притискалося до землі, щоби врешті бути селом, яке тягнеться аж до краю мапи. Я собі уявляв таке: на схід від Варшави розташовані лишень села або містечка, які є просто збільшеними селами. Будинки могли мати два чи три поверхи, але це були все ж сільські хати, поставлені одна на одну. Не виглядали на камениці. Були дерев’яними. Помальовані брунатним. Як підлога у дідівському домі, як підлога у домі вуйка. Дерево, олійна фарба і легке поскрипування. Завжди входилося до чогось старого і наповненого запахом. Пахла темрява і пахли сутінки. Щойно тоді, коли вмикали світло, запах завмирав, бо з’являлися обриси. Та все ж ці приміщення ніколи не відділялися від решти світу так, як будинки у справжніх містах.

У вісімдесят шостому я оселився в дерев’яному домі на відлюдді. Вночі темрява попросту входила досередини. Вона проникала не тільки крізь шиби, але й через старе, сухе дерево балок, крізь шпари, забиті мохом і глиною. А разом з темністю входили всі ті звуки, яких я раніше не знав. Я лежав у пітьмі і прислухався. Відчував страх, але сильнішою за страх була цікавість, тож вслухався аж до раннього ранку. Миші, соні на стриху, комахи у деревині, скрип конструкцій під ударами вітру або від повіву тепла. Нічні птахи, звірята в лісі, вода у ріці і врешті власна уява. Навколо нікого не було. Натомість цвинтарів було понад міру. Щонайменше п’ять упродовж недовгої прогулянки. Я думав про духів, про духів людей, духів домів, духів тварин, духів солдатів. Усе це кружляло навколо мого дому, терлося об стіни. Я був єдиною людиною на цілу околицю, тож усі вони приходили до мене. Так я собі уявляв. Саме тому не міг іноді заснути аж до світанку. Сонце вставало з-над темного боку. Піднімалося вище і світило на цю безлюдну країну. На могили і придорожні хрести. На підмурки домів, складених із пласких каменів на глиняному розчині. На кістяки церковних бань. На рештки. Немов ландшафт якогось дня просто струсив із себе все це з абсолютною, монументальною байдужістю природи. Очевидно, було інакше. Були крики, біганина, витягання з хат, прокльони, биття. Солдати в одностроях, хоч насправді не армія, а служба безпеки, бо це були війська Корпусу внутрішньої безпеки, що підлягали Міністерству внутрішніх справ. Тобто зовсім не природа, а сама політика, класова ненависть, національна ненависть і благословення кремлівського людожера. Від самого початку мені ввижалася нескінченна низка фір, які вивозили люд на залізничну станцію в Загужанах. Дім за домом, сім’ю за сім’єю, село за селом. На возах їхав скарб (кілька годин на збирання), малі і старі. Решта йшла, ведучи худобу. На обійстях полишалися кури, пси і коти. Влітку сорок сьомого села мали виглядати дивно: скрипіли на вітрі двері, на підлогах лежали покинуті речі, шухляди повисовувані, розсипане збіжжя, пух у повітрі. Панувала тиша, і не курилося з жодного комина. Мені цікаво, хто прийшов перший: лиси з лісу, аби без перешкод плюндрувати курники, чи грабіжники з польських сіл і містечок. Ота вервиця возів не давала мені спокою аж до того часу, коли у дев’яносто другому або третьому я прочитав Платонова: «На слова активіста куркулі зігнулися і стали випихати пліт прямо в долину ріки. А Жачєв поповз за куркульством, щоб забезпечити йому надійне відплиття до моря течією і надто переконатися в тому, що соціалізм настане, що Настя отримає його у свій дівочий посаг, а він, Жачєв, радше згине, як змучений пережиток. Зліквідувавши куркулів світ за очі, Жачєв не заспокоївся, йому стало навіть важче, хоча невідомо з чого. Він довго спостерігав, як пліт ритмічно відпливав сніжною плинною рікою, як вечірній вітер ворушив темну, мертву воду, що лилася посеред охололих угідь до своєї далекої прірви, і йому ставало нудно, печально в грудях. Адже прошарок сумних калік не потрібний соціалізмові, і його невдовзі теж зліквідують у тиху далечінь…».

Все ж таки в цьому щось споріднене з природою, з тектонікою, бо то були