Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Остання любов президента 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання любов президента"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання любов президента" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 133
Перейти на сторінку:
адміністрації мені погрожує. Якщо хочете, скажіть йому самі!

Я зітхнув.

— Добре, будемо приймати. — Я обертаюся до помічника. — Список відвідувачів уже в тебе?

Він киває.

5

Київ. Травень 1977 року.

Найдивовижнішим подарунком на моє шістнадцятиліття виявився витискач для вугрів. Його принесла Жанна. Насправді в манікюрному наборі, який привіз її батько з Сирії, було два таких витискачі: для великих вугрів і для менших. Для великих вона залишила собі. Згодом вона показувала мені цей набір — десяток хромованих інструментиків із перламутровими ручками. Для видалення бруду з-під нігтів, для легкого обрізання задирок і т. д. А от призначення двох інструментиків, схожих на мініатюрні ложечки з акуратною дірочкою посередині, вона спочатку не могла збагнути. Але інструкція арабською супроводжувалася малюнками. I все миттю стало зрозумілим. У неї на лобі були великі вугрі, а в мене — маленькі на носі. На носі я і випробував її подарунок. За столом саме пили за моє здоров’я, а я, зачинившись у ванній, ніс до носа зі своїм дзеркальним відображенням, підносив витискач дірочкою до вугра і втискав маленьку ложечку в ніс. Білий довгий вугор відразу проходив крізь акуратну дірочку, неначе нитка крізь вушко голки, та згортався малесеньким вужем. Я зсовував ложечку набік і підносив чергового переможеного ворога до очей, після чого витирав його з ложечки шматком туалетного паперу.

Коли я повернувся до столу, мій ніс був червоніший за моркву. Настрій дорівнював випитій пляшці червоного шампанського. I найтепліші погляди я дарував цього вечора Жанні. А коли мої батьки демонстративно пішли в кіно, ми погасили світло, увімкнули магнітофон і оголосили білий танець. Звичайно, мене запросила Жанна. Саме з цього розпочалися наші романтичні зустрічі. До речі, вугрі на її чолі незабаром зникли. А я вийшов з віку статевого дозрівання. Коротше кажучи, дозрів.

6

Київ. Березень 2015 року.

Першим відвідувачем, якого я прийняв у палаті-люкс, виявився віце-прем’єр з гуманітарних питань. За півгодини до його появи у палату принесли два шкіряні крісла. Моє «розумне» ліжко підкрутили так, що я міг у ньому влаштуватися напівсидячи. До нього причепили стільницю — щоб поставити склянку чаю, папір та ручку. Список відвідувачів я теж отримав за півгодини перед початком офіційного прийому. Перебіг його поглядом, вираховуючи, чим розраховувався дехто із запропонованих відвідувачів, перш ніж їх затвердив у списку голова адміністрації. На три прізвища в мене була стійка алергія. Зовсім не хотілось займатися питаннями сталеливарної промисловості. Ці прізвища я викреслив. I лише потім звернув увагу, що наприкінці списку було незнайоме жіноче прізвище, а завершував список сам голова адміністрації — Коля Львович.

«Добре», — подумав я й кивнув помічникові, котрий стояв біля дверей у цілковитому мовчанні й нерухомості.

Віце-прем’єр був приємною людиною, ідеалістом у політиці та прагматиком в особистому житті.

— Пане президенте, — почав він. — Насувається катастрофа!

— Гуманітарна? — перебив я, намагаючись перевести його з, напевно, завченої та відрепетируваної промови на нормальний людський діалог.

— Що? — Він сторопів.

— Катастрофа гуманітарна? — перепитав я.

Віце-прем’єр зітхнув.

— Так, — сказав він. — Ви ж знаєте — двадцятип’ятиліття Незалежності майже збігається зі сторіччям Жовтневої революції. А в нас досі ні патріотизму, ні національного відродження не спостерігається. Якщо ми не зробимо до ювілею Незалежності рішучого і грандіозного в ідеологічному плані кроку, то Росія нас розчавить! Я приніс пропозиції. — Він показав пухлу папку.

— Залишай! — кивнув я.

— Я вам коротенько поясню...

— Дуже коротенько!

— Я розмовляв із вищим духовенством. Вони згодні. Слід упровадити урочисту церковну клятву на Біблії на вірність Батьківщині. Розумієте — видача паспортів повнолітнім у церкві, в урочистій обстановці. Паспорти видають священики. Для цього буде написано особливу молитву. Все — «державною мовою»...

— Ти це обговорив з усіма церквами?

— Ні, лише з Філаретом.

— А що ж тоді робити з кримськими татарами, католиками та православними Московського патріархату?

— Так я от... міркував, що під цю ідею можна було би визнати церкву Київського патріархату державною...

— Знову?! Ти спочатку об’єднай усі православні церкви, а потім ми продовжимо нашу розмову!

— Але ж це неможливо! — Очі віце-прем’єра заокруглилися й стали по-єврейському мудро-покірно-сумними.

— Шукай інші шляхи! — порадив я й перевів погляд на помічника.

Віце-прем’єр зрозумів, що його час вийшов.

— Нагадай мені після прийому про ці обидва ювілеї, — наказав я помічникові, коли перший відвідувач пішов.

7

Москва. Січень 2013 року.

На святкування чотирьохсотліття династії Романових їхали двома швидкими поїздами. Перший на всю довжину був пофарбований у кольори українського прапора, другий — у кольори російського. Коли проводили пробний прогін, я спостерігав з вертольота і не міг приховати захоплення. Два поїзди, немов два довжелезні прапори, промчали двадцять кілометрів, витримуючи дистанцію у триста метрів. Ще у вертольоті я подумав, що набагато ефектніше було б їх пустити паралельними лініями, щоб ніхто не зміг мене звинуватити у неповазі до Російської Федерації. Мовляв, чому російський поїзд-прапор їде слідом за українським. Але вороги на те й вороги, бо можуть з будь-якої ситуації висмоктати привід для провокації.

До офіційної делегації України узяли лише найвитриваліших. Весь грудень вечорами тренувалися у Кончі-Заспі. Завдяки військовому оточенню тренування делегації пройшли непомітно для преси. Хоча не обійшлося і без жертв. Температура води — плюс один, повітря — мінус десять. Після третього тренування спочатку потрапив до лікарні, а потім і подав у відставку держсекретар охорони здоров’я. (Я це відразу узяв на замітку і вирішив запровадити обов’язкове складання нормативів із зимового плавання для усіх, хто обіймає найвищі посади. Чудовий привід для медичного відсіву амбітної старизни!) Інші пройшли курс «молодого моржа» успішніше. Я сам вже був «моржем» зі стажем. Ще перед вступом на найвищу державну посаду. Якби була на це лише моя воля, я б узяв до делегації виключно членів Асоціації любителів зимового плавання. Проте, як і у давні радянські часи, Асоціація складалася з людей розумних та байдужих до політики й політиків. Тепер я їх краще розумію.

Вже у Москві на Київському вокзалі після помпезної зустрічі помічник прошепотів мені, що в дорозі не обійшлося без провокації: журналіст «Нового Київського Слова» заплатив машиністові і його охороні, щоб їхати у локомотиві російського поїзда-прапора. Всіх напоїв, скоротив дистанцію до небезпечної і навіть кілька разів погудів. У російській вечірній пресі ця ситуація обговорювалася як метафора російсько-українських відносин. Особливо підкреслювалося, що Україна своїм

1 2 3 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання любов президента"