Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

щоб я перестав її зневажати, а надто — як колись Одетта вимагала у Сванна — щоб я з нею побрався. Одружившись зі мною, вона цінуватиме свою незалежність, і нам житиметься удвох так щасливо! Щоправда, довелося б зректися Венеції. А наскільки найжаданіші міста і ще більшою мірою, ніж Венеція, — дукиня Ґермантська, театр — здадуться безбарвними, байдужими, мертвими, коли ми прикуті до другого серця путами такими болісними, що не можемо з них випручатися! Щодо одруження, то тут Альбертина цілком мала рацію. Навіть моя мама вважала, що все це зволікання смішне. Я давно б уже мав її пошлюбити, і мені таки доведеться це зробити; ось чому Альбертина написала мені листа, хоча жодним словом не зрадила своєї потаємної думки. Аби домогтися цієї мети, вона на кілька годин зреклася свого і мого прагнення: вернутися. Так, саме це вона мала на гадці, саме це спонукало її до такого вчинку, як підказував мій поблажливий розум. А проте я відчував, що доводячи собі це, я не виходив за рамки гіпотези, прийнятої з самого початку. А ще відчував, що друга гіпотеза так і залишилася неперевірена. Звичайно, ця гіпотеза не була настільки сміливою, аби стверджувати відверто, що Альбертина підтримувала зв’язок із мадемуазель Вентейль та її приятелькою. А проте, коли ця нова моторош заскочила мене зненацька при вході на енкар-вільський вокзал, то справдилася саме вона — друга гіпотеза, яка ніколи не допускала, щоб Альбертина сама могла покинути мене без попередження, позбавляючи мене шансу втримати її. І все ж потому, як життя щойно змусило мене зробити новий величезний стрибок, постала переді мною дійсність була така сама нова, як та, яку нам демонструє відкриття фізиків, дізнання судового слідчого, знахідка історика, яка ховалася за лаштунками якогось злочину чи революції, — ця дійсність пішла далі за скромні передбачення моєї другої гіпотези і водночас підтверджувала її. Ця гіпотеза не була витвором гострого розуму, і панічний страх, який охопив мене того вечора, коли Альбертина не поцілувала мене, і тієї ночі, коли я чув грюкіт вікна, — той страх був нерозумний. А проте — і дальший тяг розповіді засвідчить це достеменніше, так само як багато епізодів вже могло це потвердити, — доказ, що розум — інструмент не найтонший, не найсильніший, не найкращий для осягнення істини, є тільки ще однією підставою, щоб починати саме з розуму, а не з несвідомої інтуїції, не з віри в передчуття. Саме життя спроквола, від випадку до випадку навчає нас, що найважливіше для нашого серця і для нашого розуму доходить не завдяки мудруванню, а завдяки іншого трибу. І тоді тяма, усвідомлюючи їхню вищість, свідомо зрікається на їхню користь і зголошується бути їм за сподвижника і слугу. Саме віра є дослідна. Непередбачена катастрофа, з якою я тепер борюкався, видавалася мені (так само як Альбертинина приязнь до двох лесбіянок) чимось знайомим, угаданим зі стількох знаків, що свідчили (попри противні твердження мого розуму, що спиралися на слова самої Альбертини) про втому і нехіть, які у неї будило життя в неволі. Скільки разів мені здавалося, ніби я читаю ці знаки, написані невидимим чорнилом десь на дні її смутних і покірних зіниць, на її щоках розпашілих нараз незрозумілим жаром, у грюкоті раптово розчиненого вікна! Я все ще відмовлявся утямити й з’ясувати достеменно причину її раптового від’їзду. Заспокоєний присутністю Альбертини, я міг думати про її від’їзд лише як про щось уготоване мною самим, сам ще не знаючи коли, тобто в часі неіснуючому; іншими словами, я тішив себе ілюзією про від’їзд Альбертини, немов ті люди, які вірять, ніби їм не страшна смерть, коли вони думають про неї, тішачись добрим здоров’ям, а насправді вводять лише виключно важку думку в лоно доброго здоров’я, яке, власне, і викликає наближення смерти. Зрештою, думка про те, що Альбертина покине мене з власної ініціативи, могла прийти тисячу разів, ясна й чітка, але я не підозрював, наскільки її від’їзд позначиться на мені, що я сприйму його як незвичне, люте, незбагненне, геть нове лихо. Якби я передбачив цей від’їзд, я міг би думати про нього повсякчас цілі роки і всі мої думки, зібрані разом, не мали б нічого спільного — не тільки напругою, а й подібністю — з тим несосвітенним пеклом, яке відслонила мені Франсуаза, вимовляючи слова: «Панна Альбертина поїхала!» Аби усвідомити собі незвичний стан, уява позичає знайомі елементи і саме тому не усвідомлює його. Натомість вражливість, навіть суто фізична, дістає, ніби борозну, вижолоблену ударом блискавки, достеменний і тривкий підпис нової події. Я ледве зважився подумати, що якби я передбачив її від’їзд, то не зумів би уявити собі всього його страхіття, але навіть якби Альбертина попередила мене про нього, я б удався до погроз і благань, — а, отже, не відвернув би його. Як далеко відступила тепер мрія про Венецію! Так само колись у Комбре: я мріяв познайомитися з дукинею Ґермантською, та ось надходила година, коли мені залежало на одному: аби коло мене була мама. Бо всі неспокої, спізнані мною в дитинстві, зліталися, викликані новою тугою, щоб її зміцнити, злютуватися з нею в однорідну масу, яка мене душила.

Звичайно, фізичного удару в серце, завданого нам такою розлукою і (завдяки необмеженим можливостям, якими наділене тіло для реєстрації вражень) здатного знову вернути нам муки, спізнані у важкі періоди нашого життя, так, цього удару в серце, може, завданого трохи з умислом — так мало ми переймаємося стражданнями ближніх, — тією, що бажає, щоб ми рвали на собі волосся, чи то тому, що, тільки вдаючи від’їзд, жінка прагне здобути кращі умови існування, чи, по-кидаючи нас назавше — назавше! — хоче нас вразити, по-мстившись, чи щоб залишатися коханою, або (бажаючи зоставити по собі добру пам’ять) щоб миттю розірвати це плетиво утоми і байдужости, які вона відчула, — такого удару в серце ми обіцяємо уникати, ми мовимо одне одному, що розійдемося мирно. Але розійтися мирно вдається дуже рідко, бо якби існувала згода, ніхто б не розлучався. Крім того, жінка, до якої нам зовсім байдуже, відчуває в глибині душі, що, втомившись від неї, ми, знову ж зі звички, все дужче прихиляємося до неї, і вважає за найважливішу умову розлучення без сварки — випередити партнера. Але вона боїться, що коли попередити партнера про розрив, він цього не допустить. Кожна жінка відчуває: чим більша влада її над чоловіком, тим важче вирватися від нього, і тоді найкращий спосіб