Читати книгу - "Острів Скарбів"

Але страшнішими за нього самого були його розповіді, жахливі розповіді про шибениці, про ходіння по дошці[5], про шторми на морі, про острови Тортугас[6], про розбійницькі гнізда і розбійницькі вчинки в Іспанському морі[7].

За його власними словами, він, мабуть, прожив усе життя серед найзапекліших негідників, які будь-коли виходили в море. А лайка, що нею він пересипав свої розповіді, лякала наших простодушних сільських жителів не менше ніж злочини, які він змальовував.

Мій батько весь час повторював, що ми будемо розорені, бо люди незабаром перестануть приходити в нашу корчму, де з них знущаються і звідки вони повертаються додому сповнені жаху! Але я певен, що присутність капітана, навпаки, добре впливала на наші справи. Правда, відвідувачі лякалися спочатку, та через день їх знову тягло до капітана. Він вніс якесь приємне збудження у тихе, сонливе сільське життя. Підібралась навіть група юнаків, які захоплювалися капітаном і називали його «справжнім морським вовком», «наскрізь просоленим моряком» та іншими такими назвиськами.

На їхню думку, саме такі люди зробили Англію грозою морів.

Але, з другого боку, він по-справжньому руйнував нашу сім'ю. Минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем; гроші, які він у перший день кинув на поріг нашої корчми, давно вже були витрачені, нових він не платив, і в батька не вистачало сміливості вимагати плати. Коли ж навіть батько і згадував про це, то капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на нього, що він якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Я певен, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його передчасну смерть.

За весь час, який капітан жив у нас, він ні разу не змінив свого одягу, тільки купив кілька пар панчіх у вуличного торговця. Один край його трикутного капелюха обвис; капітан так його й лишив, хоч це завдавало йому чимало неприємностей під час сильного вітру. Я добре пам'ятаю, який вигляд мала його куртка, яку він сам латав у своїй кімнаті. Латка там була на латці.

Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи. ні з ким не розмовляв, крім сусідів, — та й то здебільшого, тільки коли був добре випивши. Ніхто також ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмикав свою скриню.

Тільки одного разу капітанові дали добру відсіч, та й то це сталося в останні дні, коли мій бідолашний батько був уже при смерті.

Якось пізно ввечері до нас приїхав лікар Лайвсі. Він оглянув пацієнта, швиденько пообідав на запрошення моєї матері і вийшов у загальну кімнату викурити люльку, поки йому приведуть коня. Кінь лишився в селі, в старому «Бенбоу» не було стайні.

До загальної. кімнати провів його я, і пригадую, як вразив мене контраст між стриманим, привітним і веселим лікарем у сніжно-білій перуці, з жвавими чорними очима, та сільськими гультіпаками, що відвідували нашу корчму. Особливо вражала ця різниця, коли глянути на наше опудало — незграбного, брудного, страховидного пірата, що напився і сидів, поклавши руки на стіл.

Раптом він, тобто капітан, почав свою улюблену пісню:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Пий, і диявол тебе приведе до кінця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Спочатку мені здавалося, що «скриня мерця» це і є ота велика скриня, яка стоїть нагорі в кімнаті капітана.

У моїх кошмарах ця скриня часто з'являлася перед! мною разом з одноногим моряком. Але потім ми всі так звикли до цієї пісні, що не звертали на неї ніякої уваги. Цього вечора вона була новиною лише для лікаря Лайвсі і, як я помітив, справила на нього не дуже приємне враження. Він сердито подивився на капітана, перш ніж відновив розмову з старим садівником Тейлором про новий спосіб лікування ревматизму. Тим часом капітан, повеселілий од своєї власної пісні, вдарив кулаком по столу. Ми всі знали, що це означає наказ мовчати.

Всі одразу принишкли. Всі, крім лікаря Лайвсі. Той продовжував говорити, виразно й м'яко вимовляючи слова й час од часу посмоктуючи свою люльку. Капітан кинув на нього лютий погляд, знов ударив кулаком, потім глянув ще лютіше і раптом закричав з брутальною брудною лайкою:

— Тихше, там, на нижній палубі!

— Чи не до мене ви звертаєтесь, сер? — спитав лікар.

Нахаба, знову вилаявшись, сказав, що звертається саме до нього.

— Тоді я маю сказати вам тільки одне, сер, — відповів лікар, — якщо ви не перестанете пиячити, то світ незабаром звільниться від одного з найбрудніших мерзотників.

Лють старого волоцюги була жахлива. Він скочив на ноги, вихопив і розкрив морський складаний ніж і, розмахуючи ним, погрожував приколоти лікаря до стіни.

Лікар навіть не ворухнувся. Він, як і перед цим, говорив до капітана через плече тим самим спокійним тоном, може, тільки трохи голосніше, щоб усі в кімнаті могли чути, але абсолютно спокійно:

— Якщо ви зараз же не покладете свій ніж у кишеню, клянусь вам своєю честю, що ви будете повішені після першої ж сесії нашого виїзного суду.

Між ними почався поєдинок очима. Але капітан скоро здався. Він сховав зброю, сів на своє місце і тільки гарчав, мов побитий пес.

— А тепер, сер, — вів далі лікар, — оскільки мені стало відомо, що в моїй окрузі є такий суб'єкт, ви можете бути певні, що я стежитиму за вами вдень і вночі. Я не тільки лікар, я місцевий суддя. І коли я почую найменшу скаргу на вас, хоч би навіть тільки за те, що ви нагрубіянили комусь… як-от зараз, я вживу рішучих заходів, щоб ви понесли належну кару. Зважте на це.

Невдовзі після цього лікареві подали коня і він поїхав од нас. Але капітан у цей вечір був тихим і смирним, і таким він уже лишався в усі наступні вечори.

Розділ II

ЧОРНИЙ ПЕС З'ЯВЛЯЄТЬСЯ І ЗНИКАЄ

Незабаром після цього почалися ті