Читати книгу - "Цурпалки"

Зовсім не так мені якось випало пити вино в Лангедоці. Це був один з тих небагатьох випадків, коли я залишав свою халупу, щоби подивитись світ. Та й то, це не була моя ідея. Один приятель з благодійної фундації, для якої я колись розробляв макет веб-сторінки, отримав пропозицію від якогось, в свою чергу, знайомого приїхати на заробітки до Франції. Платня за два тижні роботи була такою, що покривала б дорогу, і залишалося ще достатньо, щоб відвідати Париж. Я погодився.

Чарівний Лангедок, сонячний Русійон! Зеленого оксамиту пагорби, перші сходинки Піренеїв, старезні фортеці, над якими часом швидко проносилися бузкові хмари… І виноград, звичайно, який ми збирали власноруч у великі плетені корзини. Це білий виноград Mauzac, з якого роблять золоте, іскристе вино Blanquette. Наш господар володів двадцятьма гектарами випестуваних на багатих крейдою грунтах виноградників Blanquette de Limoux, що у верхній частині долини Aude, біля містечка Ліму. Жили ми тут же поряд, у двоповерховому маєтку мсьє Жака, разом з його сім’єю.

Ці люди — мсьє Жак, його дружина Анн-Жюстін їх дочка й син, що характерно, не ставилися до нас, як до найманців, а швидше, як до спільників чи родичів: з нами ділили роботу, так само, як і вечерю.

На виноградниках на випадок спраги до наших послуг були два величезних барила: одне з водою, інше з молодим вином. Легко передбачити нашу першу реакцію та її наслідки. Коли ми Генком (це той мій товариш з фундації) після мізансцени з елементами слов’янських єдиноборств, посідали межи виноградними рядами, обнявшись у дусі християнського братерства і наспівуючи щось самокритичне про два дубки, стало очевидно, що так далі не піде. Мсьє Жак подивився на наші пики, де красномовно проступав процес бродіння, хитро усміхнувся і промовив «quand la vin est tiré il faut le boir»,[2] з чим я абсолютно погодився би за інших обставин.

М-не, збирати виноград з похмілля — те іще задоволення. Так і проминули два тижні, причому до барила з вином якось зовсім не тягнуло. Зате після збору урожаю у Ліму повинен був відбутися глобальний ярмарок. Родина мсьє Жака і чути не хотіла, щоб ми їхали до того.

Перед ярмарком нас звозили до Каркассону, старовинного центру виноробства. Місто було засноване ще римлянами і було в свій час найбільшою укріпленою фортецею Європи. В 1Зму сторіччі Каркассон був осередком єресі катарів. У 1209 папа Іноцентій ІІІ відправив на південь Франції хрестовий похід, що знищив більш як 40 тисяч Amis de Dieux,[3] як називали себе катари. У Каркассоні ж катаризм зберігся до початку 14го сторіччя, коли Великий Інквізитор Памієрської єпархії Жак Фурньє взявся за цю справу з усією відповідальністю, і за його керівництва у Каркассоні було побудоавно сумнозвісну La Tour de l’Inquisition. Великий Інквізитор Памієрський відомий своїм науковим підходом у стосунках з єретиками, а в 1334 він отримує підвищення і вже з того часу знаний в Авіньйоні як папа Бенуа ХIІ.

Поки мсьє Жак домовлявся про упаковку і реалізацію свого вина, ми з Генком відвідали La Cité de Carcassone, власне, саму старовинну фортецю, зараз повністю відновлену. Як нам повідомили, там у вигляді музейних експонатів живе і працює близько трьохсот людей. Коли Генк поцікавився, чи не переобладнали вони свою La Tour під офіс «Кеботу», я вирішив вберегти нещасного від подальшого морального падіння і вивів його з музею.

Ярмарок у Ліму був своєрідною комерційною виставкою у «європейському вимірі». Вдень вулицями міста пересувалися тачанки з рекламними стендами і представниками фірм, а ввечері всенародні гульки логічно завершилися дегустацією продукту на фоні багатої фольклорної традиції. На жаль, багато що лишалося мені малодоступним, оскільки мовна практика Лангедоку не була моєю сильною стороною. Тож нам з Генком лишалася тільки дегустація, що нас якось не дуже засмучувало. В якийсь момент ми вирішили знайти наших хазяїв і відшукали мсьє Жака десь під тентом, де він з колегами виконував звучним басом мелодійну пісню. Вона, як потім виявилося, була ледве не місцевою марсельєзою, і цей історичний момент я потім навіть занотував:

Sur la terre de Larida

L’un perde et l’autre gagne

Las, mon ami

Nous y avons beaucoup perdu:

Nous avons perdu notre Dame

Las, mon ami!

Mais o? L’irons-nous cherher?[4]

Мсьє Жак нас угледів і запросив до столу. Далі все пригадується мені у дещо затуманеному вигляді. Здається, комусь за столом стало недобре, не інакше як серцевий напад. Сивовусого винороба поклали на стіл, хтось поїв його водою, хтось спиртом натирав скроні. Загалом же стало зрозуміло, що терміново треба лікаря. Однак потерпілий, прийшовши до тями, почав відчайдушно вимагати якогось Белібаста, і навколишні дещо розгубилися.

― Бланш! — покликав мсьє Жак свою дочку, — знаєш де живе Белібаст?

Вона кивнула?

― А де Ніколя?

Бланш вказала підборіддям на найбільший натовп, де репетували найголосніше. Цей варіант, схоже, відпадав. Тоді з проханням супроводжувати дівчину мсьє Жак звернувся до мене. Я обернувся в пошуках Генка — дубль пусто. Що ж, зрештою, обов’язок і почесний і приємний. Бланш (що означає, приблизно, Білявка і зовсім не відповідає її смаглявій суті) була дуже цікавим товаришем, я лише сподівався — і намарне — не втрапити через це в якусь халепу. Біля Notre Dame de Marseilla нас перепинили троє молодиків напідпитку. Один з них почав щось говорити, звертаючись почергово то до мене, то до Бланш, та я (ганьба, ганьба!) не був, як то кажуть, disposè,[5] якось на те відповісти. Справа в тім, що на півдні говорять трохи зашвидко, трохи більш емоційно і трохи не в тих виразах, ніж, скажімо, aux Champs-Elysées. А тут ще й ситуація склалась така, що моє найувічливіше «Pouvez vous repeter, s’il vous plait, monsieur?[6]», як рекомендують чинити у подібних випадках розмовники, прозвучало б витонченим хамством. Та після того, як п’яний почварик пхнув мене в груди, мені не лишилося нічого іншого, як перейти на мову знаків і висловити категоричний протест. Така моя поведінка їх не те щоб сильно обурила, а якось наче здивувала, і тоді я, знов таки, знаками повідомив Бланш, що настав час для оперативного відступу з метою дезорієнтації супротивника.

До оселі Армана Белібаста ми дісталися досить швидко. Вислухавши Бланш, цей вбраний в чорне аскет прихопив з собою, схоже, біблію, і вирушив з нами.

Коли ми повернулися, коло хворого чаклував справжній лікар, та,