Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Іван Сірко, славетний кошовий 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван Сірко, славетний кошовий"

338
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іван Сірко, славетний кошовий" автора Марія Морозенко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 37
Перейти на сторінку:
— давні християнські приписи, що веліли в Божому домі вести себе тихо.

— Став би чоловік знатним іконописцем, коли б не розтринькав свого талану й не проміняв його на лиху горілку.

— Пішов під лід — тільки й знали.

— А малювання зосталося…

— А той здоровань, що примостився внизу поміж святих, — далебі справжній живий козарлюга.

— Е, справжній, та не зовсім! Цей шаблюкою ворога не рубане, пістолем не поцілить.

— А, таки-так, так, — притишено засміялися старці.

Сірко, помітивши невдоволений позирк дяка в бік гомінливих прихожан козацького храму, відійшов поодаль. Шанобливо схиливши голову, став перед образом Спасителя. Почавши проказувати слова «Отченашу», Іван раптом упіймав себе на тому, що молитва ця дається йому важко і щоби прочитати її, він мусить здолати неабиякий внутрішній спротив. Натомість напучувальні слова волхвині Роди, що ними вона не раз благословляла його, тут, у тиші храму, чомусь відлунили в козацькій душі щемливою згадкою: «І допоки йтимеш, сину, рідною землею, вклоняйся низько її щедротам та заступництву, бо ж із землі ми пішли і в землю сиру підемо. Немає іншого шляху для нас. Земля — єдина наша прародителька і наша велика праматір. Немає нічого святішого на світі…»

Пересилюючи себе, доказав похапцем: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь» і підвів очі на образ Спаса. Йому раптом привиділося, що розіп’ятий Ісус дивиться на нього з осудом, не приймаючи такої побіжної молитви. У якусь мить він побачив, як із рани на зап’ястку лівої руки Христа виступила кров.

— Що за маячня?! — мало не викрикнув спантеличений Іван. Осікшись, він похапцем відступив до порогу та, хутко наклавши на себе потрійний хрест, вийшов за храмові двері. Слідом за ним подріботіли два старці.

* * *

Міркуючи про диво, яке щойно довелося йому побачити в церкві, Сірко поволі подався на січовий майдан. Із задуми вивів його голосний сміх. Потрапивши у жваве коло козацтва, він укотре за сьогодні вражено завмер. Картина, яку спостеріг на майдані, нагадала йому про минувшину. Так, ніби цих семи літ не минало! Він зненацька побачив себе босим хлопчиськом посеред майдану. Ось біля його ніг влігся Сірий, а довкруж півколом згуртувалися зацікавлені козаки, потішаючись із муштрованого вовчиська та затятості хлопця… І тільки що Івана Дуба з-посеред запорожців не видно. Та й інших знайомих облич тут не знати…

— А ну ж бо, на що ти здатний, малий? — почувся глузливий оклик.

На цей голос Сірко стрепенувся, пробуджені спогади вмить зникли з-перед очей. Натомість він побачив, як на січовому майдані гурт новачків показував свої вміння гартованим у кривавих герцях запорожцям. За кількома найближчими козаками спиною до Сірка стояв Тарас Чорнопліт. Це вперше він побачив його зблизька, адже досі намагався уникати тих зустрічей. Той теж, хоча й наслуханий про Сіркову появу на Січі, усе ж обходив його боком. І ось мусили побачитись відкрито.

— Що, малолітку, з переляку наклав у штани? — голосно зареготав Чорнопліт. Та, на диво, його ніхто не підтримав. Ні новобранці-хлопці, ані муштровані козаки не веселилися з його жарту.

«Гм, ні крапельки на ліпше не змінився з часом — усе такий же пихатий та злостивий», — подумав мимохідь Сірко, пригадуючи давню дитячу образу і те, як потребував тоді захисту. Тепер він міг оборонити покривдженого. Йому і справді чомусь жаль було хлопця, який, стоячи посеред щільного кола козаків, великими синіми очима вдивлявсь у їхні обличчя. Та доки Сірко встиг промовити бодай слово на заступництво, малий його випередив. Не знайшовши заохочення в лицях тих, хто стояв поруч, зміряв поглядом насмішника й вигукнув:

— Ніякий я не малоліток, ось що! І стріляти вмію так, що вам і не снилося!

— Ти диви, який бравий! — підсміювалися знуджені козаки. Сірко усміхнувся й собі: «Молодець, кривдити себе не дасть».

— Та ти хоч знаєш, малий, як у руках зброю тримати?! — розходившись перед хлопчаком, усе не вгавав постарілий мерефський верховод. — Бачив іще якогось пістоля, крім як із кукурудзяного качана?

— А це — хіба іграшка?! — малий гордовито дістав із-за потріпаного полотняного пояса кремнієвий пістоль.

— Вкрав у когось із наших! — одразу ж викриком звинуватив хлопця Чорнопліт. Інші козаки мовчали й тільки зацікавлено переводили очі з малого впертюха на великого глумливця. Чекали, що буде далі.

Сірко проштовхнувся наперед, щоби розняти цей нерівний спір. Але знову спритний підліток сам захистився перед козацтвом. Запалавши гнівом, навів пістолем на свого кривдника:

— Ось зараз стрельну — тоді знатимете, як доскіпуватися! У вас я нічого не брав, то й одчепіться від мене. Нащо мені ваше, коли маю своє?

Побачивши рішучість малого та зачувши твердість у його голосі, Сірко, мало що не вирвався з тісного кола, але спинився. «Е ні, цього хлопця можна й образити, заступивши своєю спиною, — подумки розмірковував, як бути далі. — А ну ж бо, нехай продовжує боронитися сам, а там побачимо». І, ставши поміж іншими напоготові, дивився на малого відчайдуха та на те, як розгублено почувається перед малолітком лихословець Тарас, прикриваючи свою ніяковість напускною бравадою.

— Тю, своє! Зразу видно, що багач, куди там! — регочучи, потішався гордовитий мереф’янин, зодягнений у добротні широкі шаровари та новісінький жупан.

Малий окинув поглядом ладне вбрання гонорового козака, повів очима на інших добре-таки зодягнених запорожців і знічено принишк. На його плечах сіріла латана-перелатана сорочечка, заправлена у вилинялі полотняні штанці, підперезані таким же заношеним поясом. Втім, поміркувавши трохи про свою незавидну одіж, хлопчик шморгнув носом і з викликом мовив:

— Ну й що?! Я ж не женихатися сюди прийшов, а воювати! А ви, коли такі пишні, спробуйте стрілити влучніше за мене.

— Ха-ха-ха! — розкотистим сміхом відгукнулись на ці слова козаки. Такого гучного реготу Січ, либонь, зрання ще не чула.

— На спір! На спір! На спір! — загукало розвеселіле козацтво.

— З малим дурником тягатися?! — обурився почутому Тарас Чорнопліт. — З пуцьвірінком змагатися в стрільбі?!

— То ти ж сам завівся, — кинув хтось від гурту. — Тримай перед хлопцем одвіт.

— На спір! На спір! — горлали запорожці, під’юджуючи викриками сперечальників.

— Ідіть ви під три чорти! — все ж не піддався загальному настрою Чорнопліт. Звузивши очі, процідив крізь зуби: — А ти, малий, начувайся — очей з тебе не спущу. Вуха повідкручую, проклятий шибенику, коли поцупиш у мене хоча б дрібничку, або…

Те, що сталося за мить, як грім серед ясного неба обірвало всі недомовлені слова розлюченого молодика та веселі пересміхи козацтва. Ні він, ані всі інші, що зібрались на потіху серед майдану, такого не сподівались. Пролунав короткий постріл — то малий, негадано для всіх,

1 2 3 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сірко, славетний кошовий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван Сірко, славетний кошовий"