Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

«От бачиш, — подумав Грайлик. — По всіх лицарських законах треба зараз негайно їхати шукати принцесу Шах-Шароню і визволяти її від поганського пана Грубіяна Чорна Маска. А як же голому, без лат, їхати? Як? Де хто бачив голих лицарів? От вталапався!»

А Ципа-Дрипа, як на те, носом шморгнула І рукою показала:

— Туди, у той бік повіз принцесу пан Грубіян Чорна Маска.

І знову скривилася — заплакала.

Нічого не лишалося Грайликові, як сказати:

— Ясно, зараз поїду. Буду шукати. А ви додому вертайтеся. Чекайте. Ваша адреса яка? Щоб я знав.

— Що? — не зрозуміла служниця.

— Ну, живете ви де?

— У палаці живемо. Палац шаха Шах-Шараха усі знають.

— Ясно. Там і чекайте.

— Ой, дякую вам! Ой, ви такий добрий, такий благородний! Хай вам Бог помагає.

Грайлик так розгубився, що не втримався і сказав:

— Хай!

Попрощався Грайлик із служницею і поїхав у той бік, куди вона показала.

Їде, а сам думає: «От непереливки! Як же я ту принцесу Шах-Шароню визволю?… Негайно треба десь лицарські лати діставати. Негайно. Хоч би зустрівся хтось порядний, підказав, де тут у них у середньовіччі лати дістають, як це робиться».

Тільки подумав, аж чує — ззаду хтось скаче, наздоганя його.

Завмер Грайлик — чи не ворог, бува? У середні віки небезпека чигала на кожному кроці.

Наблизився подорожній. Обличчя привітне, усміхнене, плащ червоний, золотом розшитий, на голові капелюх з павиним пером. На коневі червона попона, теж золотом розшита.

Не схожий наче на ворога.

Коня осадив.

— Добрий день! — каже.

— Драстуйте, як не жартуєте! — відповів Грайлик (його дідусь Петрусь завжди так вітається).

Помовчали трохи, один до одного приглядаючись.

— А ви хто, пробачте, будете? — питає нарешті Грайлик.

— Дон! — каже той.

— Дон?! — вигукнув Грайлик, одразу про Дон Кіхота згадавши. — То ви, певне, лицар?

— Авжеж! Лицар! Аякже! — Дон плаща відгорнув: під плащем залізні лати виблискують.

Зітхнув Грайлик заздро.

— Що таке? — усміхнувся Дон. — Чи не хочеш і ти у лицарі!

Грайлик ствердно кивнув.

— Тільки лат нема, — і знову зітхнув.

— Не біда. Можна дістати, — бадьоро сказав Дон.

— Де?

— Є тут один граф. Я якраз до нього їду. Все на світі має. Поїхали разом. Мені такий товариш, як ти, саме потрібен.

— Серйозно?! — зрадів Грайлик. — І по дорозі якраз. От удача! Поїхали разом.

— А звуть тебе як? — питає Дон.

— Грайлик.

— О! Гарне ім’я. Легко можна переробити на лицар віконт де Грай.

Зашарівся Грайлик від задоволення.

— А ти мені одразу сподобався, з першого погляду, — сказав Дон.

— І ви мені,— щиро признався Грайлик.

А сам подумав: «От пощастило! Одразу справжнього лицаря зустрів. Він мені допоможе».

РОЗДІЛ III

Принц Бо-Бо. Барон Менших-Ображайло.

«Головне — це інформація».

Їдуть вони далі.

Аж бачать — скаче назустріч вершник. Розхристаний, захеканий, капелюх набакир — наче сто вовків женуться за ним.

— О! — каже Дон. — Принц Бо-Бо. Щось, мабуть, трапилося.

Підскакав принц Бо-Бо. Блідий, як сметана. Ледь дише.

— Що таке? — питає Дон.

— Ой! Не кажіть! Барон Менших-Ображайло за мною женеться. Бо-боюсь бі-біда буде, — затинаючись прохекав принц і озирнувся лякливо.

Лицарі мусять один одного виручати, — сказав Дон, і Грайлик не встиг оком зморгнути як Дон та принц Бо-Бо звернули з дороги у ліс і сховалися за деревами.

А Грайлик на дорозі лишився. Бо Дон йому нічого не сказав, щоб він разом з ними ховався. Тож і незручно було Грайликові за ними хвостиком. Ще скажуть — боягуз.

Знову почувся тупіт. І з’явився на дорозі вершник. В одній руці меч, у другій спис. Очі сердиті, вуса настовбурчені, з рота — пара, мов із самовара.

Підскакав:

— Гей, пацан! Тут принц Бо-Бо не проскакував?

— Не проскакував, — твердо відказав Грайлик.

— А ти не той?.. Щось у тебе очі якісь… Брехати не вміють. Ану признавайся! — І барон Мепшпх-Ображайло прямо в груди Грайликові списом націлився.

Думати було ніколи.

Як хочеш стати лицарем, треба діяти рішуче.

Відбив Грайлик своїм списом баронів спис і сам йому націлився в груди.

— Не смійте менших ображати! — вигукнув одчайдушно. Будь що буде!

У барона від несподіванки аж рот роззявився. Не чекав він такого.

— Тю на тебе!.. Вже й пожартувати не можна. Ну, я далі поїхав, — коня пришпорив і поскакав, куряву здійнявши.

А як затих удалині цокіт копит, виїхали з лісу Дон і принц Бо-Бо.

— Ху! — полегшено зітхнув принц Бо-Бо. — Слава Богу!

Пришпорив коня і чимдуж поскакав назад.

— Навіть не подякував, ну! — презирливо сказав Дон. — А я ж його ховав-рятував. От же!

— А що той барон хотів од принца Бо-Бо? Чого за ним гнався? — спитав Грайлик.

— Та, розумієш, принц Бо-Бо запросив у гості принцесу Шах-Шароню. І всім похвалився, що вона прийняла запрошення. Барон примчав до принца. Дуже хотів з принцесою побачитися. А принцеса не приїхала. Барон вирішив, що принц або всіх обдурив, або ховає десь принцесу… ну і…

— І не обдурив, і не ховає,— сказав Грайлик.

— А ти звідки знаєш?

— А мені служниця Ципа-Дрипа сказала. Принцесу якийсь пан Грубіян Чорна Маска захопив у полон.

— Та що ти кажеш!.. Пан Грубіян Чорна Маска?.. — Дон задумався. — Щось не знаю у наших краях ніякого пана Грубіяна. А як він виглядає?

Грайлик переказав усе, що йому говорила служниця про пана Грубіяна.

— Ніякий то не пан Грубіян! То граф Чужєкало-Хочукало! Жодних сумнівів!

— Той, до якого ми їдемо?

— Ні. Ми їдемо до графа Моєкала-Недамкала. А то його сусіда і двоюрідний брат — Чужекало-Хочукало. Дуже любить воювати, весь час зазіхає на щось чуже. Але нічого. Тепер хоч нам відомо, де принцеса. Головне, Грайлику, — це інформація! Знати — що, де, коли… Від цього залежить успіх будь-якої справи.

РОЗДІЛ IV

Маркіз Крутій-Хитрило

Дон, мабуть, сам не уявляв, як швидко підтвердяться його слова про інформацію.

Знати — що, де, коли — ніколи таки не зайве.

Вони й гадки не мали, що буквально через кілька хвилин…

Незнайомий вершник вискочив з лісу так несподівано, що не лише Грайлик, а й Дон вражено зупинився.

Незнайомець був, певне, такий же лицар, як і Дон. Бо з-під синього оксамитного плаща виблискували в нього залізні лати.

— Оу! — радісно вигукнув незнайомець,