Читати книгу - "Сон"

в душi Антона, викликала у нього потребу скрiзь шукати її, але дiйснiсть давала мало. Правда, колись вiн бачив далекi краї, де сонце i море навперейми намагались розгорнуть перед ним всi свої дива, але то було давно, i буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у снi тiльки, оживали ста мить, викликаючи потiм пекучу тривогу. Вiн любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночi, невiдомому, чорному. Якi пригоди там стрiнеш, що там побачиш, переживеш, поки темнi хвилi ночi не викинуть тебе на яснi береги дня?..

Час був вертатись додому. Антiн уже бачив картину, яку застане: усi кiмнати спочивають у пiтьмi, тiльки в столовiй ясно. Кипить самовар, дiти п'ють чай з молоком, а жiнка плете щось гачечком. На нього вiйнуло, як з гнилого болота улiтку, тим знайомим теплом їдальнi, молока з чаєм, розпареним жiнчиним тiлом й котом, що вiчно валявсь на канапi. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жiнцi i дратував Антона.

I справдi вiн все те побачив…

- Добре, що ти вже прийшов…

Марта стрiла його спокiйно i дiловито, їй було душно од вiчних турбот. Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить широку шию та голi руки.

- Приходив тут скляр, пора вiкна склити, а я не знаю…

Вона налляла Антоновi чаю i присувала булку.

Ах! Скiльки було турбот!

Дiжку конче треба купити на огiрки… А може, краще замовить… Вона хотiла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане.

Вiн обговорював з нею докладно, що нову дiжку треба вимочить добре, щоб огiрки не пахли, що капусти сей рiк треба наквасить менше, бо щось не їсться, що в теплi ковдри добре б додати вати…

Марта розчервонiлась, розiмлiла уся i пашiла теплом через одкритий комiр та широкi рукави.

Вона пiшла за ним навiть в його кiмнату, i коли вiн нагинався та збирав iз стiльцiв її спiдницi, що ще ховали в собi повнi жiнчинi форми i тепло тiла, вона механiчно кидала вiчне "ах, вибачай" та спокiйно приймала з рук чоловiка одежу.

Вона ще не скiнчила, їй хотiлось порадитись добре про матерiал i фасони дитячих курток, про запас бурякiв, про тисячi всяких дрiбниць в хазяйствi. Вiн неуважно слухав, дивлячися, як м'яко драглiло за кожним словом пiдборiддя у жiнки, i думав: "Чи сподiвалися ми, що за дванадцять лiт по шлюбi не знайдемо iнших тем до розмови, що мiж нас будуть падать слова, наче грузи руїни на зелену траву?"

Навкруги було тихо, лампа рiвно горiла, i в молочному свiтлi плавав дим папiроски.

А жiнка все говорила, бiльше для себе, анiж для нього, бо була певна, що чоловiк непорадний i непрактичний, що вiн мало навiть до чого здатний.

А врештi все було тихо й спокiйно, як завжди. Мертвий спокiй калюжi не могла скаламутить сильнiша хвиля, i се так дратувало Антона, що йому хтiлося крикнуть, чимсь пожбурнути або вибити шибку, щоб з трiском i дзвоном впустити в хату свiже повiтря.

Одного ранку Антiн прокинувсь якийсь iнакший, весь заслуханий в собi. В той день вiн не мiг би сказати, чи оповiдала жiнка свiй сон, чи бiлiли, як завжди, її литки, поки нога лiниво шукала капцiв; все се не дiйшло нинi до нього. В рухах, в його ходi було молоде щось, тривожне й нове.

Не допив чаю, смоктав папiроску, давно погаслу, i дививсь оком на все невидющим. Неспокiйно бiгав по хатi.

До обiду спiзнився, але ввiйшов кроком легким i бистрим, з молодою лiнiєю плечей, i був як неприсутнiй.

Марта помiтила змiну.

- Ти сьогоднi якийсь чудний.

Вигляд Антона занепокоїв Марту.

- Що сталось?

Вона мусила повторити своє питання, але вiн сквапно закрився словом "нiчого!", якому трудно було поняти вiри. Зелений борщ не зробив на нього враження, вiн мало їв i на питання давав не до речi вiдповiдь.

- Що ти говориш? Де ти? Прокинься…

Тодi вiн зробив над собою зусилля, старався бути занадто уважним, обдумував слово, перше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим вглиб, зраджував скрите, затаєне в собi.

Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi, пройшов не в їдальню, а просто до себе. Вона чула розмiренi кроки, що одбивалиеь наче такт думки, часте чиркання сiрника об коробку, а зачиненi дверi вабили бiльше, нiж вiльний вхiд. Нарештi вона одхилила дверi в його кiмнату.

- Можна до тебе?

Вiн кивнув головою.

- Що з тобою, Антоне?

Антiн, очевидно, вагався. Йому не хотiлось сказати i разом боляче хтiлось, щоб жiнка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю з переповнених грудей.

- Нiчого.

Але те слово, кинуте їм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула, що їй нетрудно його зламати.

- Говори вже, що там таке?

Антiн спинився, глянув на жiнку i по хвилинi вагання в його зiрвалось:

- Я бачив сон.

Марта легко зiтхнула.

- Ах, тiльки сон!

Вона була розчарована навiть. Однак вигiднiше розсiлась у крiслi i зробила гримасу ласої кiтки, яка колись так була їй до лиця.

- Цiкавий сон? Ну, то розказуй.

Вона любила сни.

Але вiн зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозумiє? Для нього не було рiзницi мiж дiйснiстю i сном. Яка рiзниця, коли у снi так само бачиш, смiєшся, страждаєш, переживаєш? Хiба дiйснiсть не щезає так само безслiдно, як сон? Хiба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?

Антiн ходив по хатi i чув, як хлюпав в ньому i готове розлитись все пережите за нiч.

Врештi спинився i таємничо сказав:

- Я знов був там… в далекiм, теплiм краю…

Жiнка зробила круглi й порожнi очi, а вiн мусив їй нагадати про край, що колись промайнув, як казка, в його життi.

- Розумiєш, я стояв ранком на островi серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синiм туманi, потопала стара земля. Менi здавалось, що в молодiй гордостi острiв одiрвавсь од землi i поплив в свiт творити самостiйне життя, власну красу. Море було таке гладеньке i синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скiльки було блакитi! Цiле море у небi i цiле небо у морi. Од блакитних просторiв на душi в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п'яний од духу дикого полину, що залляв скелi i напоїв повiтря своїм диханням. Срiбна сивина його нiжно свiтилась, немов вдень, навiть осяяна мiсячним свiтлом. Вiн навис над урвищем скель i тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною.

Тихим