Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"

От по снiгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, дверi у хатку вiдчиняються — мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, — що вона принесла? Принесла хлiба, картоплi, а коли ще трошки пшона на кулiш, так вже й хвалиться зараз дiтям, що "от, дiточки, ми собi зваримо кулiш", — i усi дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидiтиме з ложкою у руцi та погукуватиме "мамо!", i погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що усi пiклують, i додає усiм сили терпеливiй дожидати. Пiсля кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по голiвцi i дає надогад, що славна Галя.

Запалена пiч розгоряється й трiщить, червоне полум'я грає на вiконечку, з пiчних розколинок виходять струмки диму — хатинка разом i свiтлом-огнем посвiщається, i димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печi, та не можна розглядiти по обличчю, якi собi думки має, який вид — то здається, що вона всмiхається i дбайливо поспiшається та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга i чогось боязко їй, i що вiд тiєї душної туги так вона метушиться коло печi, що не вiд диму в неї i сльоза бiжить.

Дiждалися — вечеря готова. Галя смiється, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасає, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм — у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.

Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила — дрова знов трiщать, полум'я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання їм готове, й мати поспiшається йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.

У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усетаки можна було погуляти коло хатки — i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя — таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.

Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.

— Що, мамо? — одказав старший син i скочив з печi назустрiч їй.

— Що? Що? Що? — покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:

— Кулiш! Пшоняний кулiш!

— Нi, — одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.

— Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб'ята, — промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.

— Бублики! — гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.

— О! О! О! — почулося помiж братiв, i що то у кожному тому "о!" було дива та радощiв!

— Бублики ж! — гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.

— Галю! Галю! Послухай-бо, — промовив менший брат, — слухай-бо, мама принесла чоботи!

— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…

Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.

Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сiла, та чобiт не зняла i заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пiшла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невiрний з лiсу, а ще гiрш турбував Її той кава навiсний, що не знає вона навiть, де вiн i сидить у свiтi, — чи у лiсi, чи пiд горою на луцi, чи у Днiпрi у нуртi — не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звiдки його берегтися, а може, вискочить вiн i схопить її несподiвано-негадано.

З сонної Галi тихенько менший брат зняв чоботи, i усi тодi по черзi почали їх примiряти, i кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тiльки старшому брату, йому мати й принесла тi чоботи, i принесла йому для того, що завтра хоче його забрати iз собою у мiсто i вiддати хазяїну в наймити.

До хазяїна! За наймита! Усi очi на його обернулися, усi серденятка iздригнулися; хто дивує, а хто засмутивсь; кого порушила надiя на щось дивнеє та чуднеє, а кого то жах затомив, що теє скоїться; той у думцi вже випроводжав його, другий знов уже прибиравсь його стрiчати та почути не чутого зроду; iнший замисливсь, як то вони самi без його житимуть… Мати смутненька та тривожненька… А старший син одказав спокiйненько на сю вiстоньку:

— Добре, мамо.

— Як будеш добре служити, моя дитино, заслужиш собi ласку, вислужиш заплату, — каже мати. — Дасть бог милосердний, то потiм собi й кожушок справиш… Добре, синочку?

— Добре, мамо! — одказав їй знову син.

— Хазяїн твiй, здається, чоловiк хороший буде, а як що там i випаде тобi у службi… як там лихо-горо, то ти приймай за добре… Коханий, ти перетерпи… Добре, синоньку?

— Добре, мамо! — одказав знов син.

Вже бiльш мати нiчого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука душила її. Вона сидiла вже мовчки, та тiльки дивилася на старшого сина, та все тiснiш та тiснiш душила її важка рука тая… А старший син задумавсь i недбало, невважливе одказував братам, що товпилися у хатцi, стукали дверима, по черзi брали на себе чоботи, виходили