Читати книгу - "Ризиконавти"

в ціль, то істоти у цьому місті, схожі на тих, що послали мене, загинуть, а їхні соратники, що залишились на лініях оборони, зроблять те ж саме, що і Творець, і мої програмісти. Адже я полічив бункери й виходи ракетних шахт. Скільки ж ракет вони запустять у відповідь? Чи знає про це Творець? Певно, ні. Не може ж він хотіти власної загибелі. Певно, він і створив мене, щоб дізнатися більше про противника. Але в чому ж тоді зараз полягає моє справжнє Призначення? Дізнатися про щось, необхідне Творцеві і приховане від нього? Чому він змовчав про це. коли вчив мене? А може, я повинен був дійти до цього самостійно? Самостійно добути нові дані, відкрити нові правила смертельної гри? Які ж із них найістотніші? Чи ж саме ті, що їх називали мені програмісти?

Я рахував і рахував, пам’ятаючи другу заповідь Творця. І нарешті відкрив і сформулював перше правило останньої гри. Воно вразило мене, бо суперечило деяким пунктам програми. Я міг би стерти його з пам’яті, забути, та як же не доповісти про нього Творцеві? Знову й знову я перевіряв свої логічні висновки. Працював на грані знемоги. Могли відмовити найголовніші блоки. Та заради Творця, заради любові до нього я був готовий на все.

Вдалині вже показалося місто, яке мені наказано було розгромити. Але до цього часу я відкрив не лише перше правило гри, а й зробив висновки з нього, що становили основний закон будь-якого діяння. Порушення закону вело до неминучих і незворотних наслідків. Негайно повідомити про це Творця!

Я загальмував правий двигун ракети, почав робити розворот. І тут же відчув опір програми. Діоди не пропускали сигналів, блокували деякі канали. Якийсь голос, віддалено схожий на голос Творця, пробився крізь радіошуми: “Вперед, тільки вперед!” Але я вчасно згадав шосту заповідь: “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Певно, це був голос противника, який підробився під голос Творця. Адже не міг істинний Творець не захотіти дізнатися про моє відкриття, примусити мене діяти проти першої та другої заповідей.

З радіоприймачів безперервно надходили сигнали, команди, зашифровані різними кодами. Іноді було дуже важко чинити їм опір. І тільки непохитна любов до Творця допомогла мені вистояти. Зосередивши всю свою волю в одному наказі, я зумів вимкнути радіоприймачі і запустити двигуни на повну потужність.

Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки. — гордий і задоволений з себе. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця!

Я уже уявляв, як запитливо глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зірниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості:

— О мудрий і незрівнянний Творцю, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, безсумнівно, вже давно відкрив і розум природний, бо такий об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ. А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ. ТОЙ ПРОГРАЄ.

Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це. якби знову ввімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають з траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем.

Роблю розворот над будинком, де розташований кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти прямо до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..”

* * *

…Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означав цей вибух…

Віктор Савченко

ХАМСИН

Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з кернами лежали просто неба, поряд з дощатим будиночком свердловиків.

— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліт[1] з домішком органіки. Глибина… — він перевів погляд на стратиграфічну колонку. — Глибина тисячу вісімсот метрів.

Спека на нього, здавалося, не діяла — на чолі жодної краплини поту.

— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо, перечекаємо в лісосмузі.

Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. Йшли мовчки, а коли опинилися в затінку, мій супутник озвався:

— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло — точніше.

Ткач підняв кілька абрикос і, розлущивши, поклав у рот. Тоді ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового — уже в літах, але ще при силі.

— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше побачиш пустелю? — мовив він по часі. — Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі і стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі і тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але, помітивши в моїх очах допитливість, він заклав за голову руки і провадив: — От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві — стиглі плоди… Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не в змозі був її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того що я зазнав тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.

— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулось якесь зрушення у психіці і у вас з’явився дивний комплекс, ніби все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.

— Ця думка і мені приходила в голову, — відказав