Читати книгу - "Ніч перед кінцем світу"

— Так, — пролепетала приголомшена Енн. — А що каже уряд про машину часу компанії?

— О, поліція очей із неї не спускає. Дехто з-поміж тих, хто боїться, спробують ухилитися від призову, зачаївшись у минулому. Кожен повинен залишити гарантійну заставу. Це й зрозуміло, бо війна вже почалася.

— Так, війна, — пробурмотіла Енн. — Війна.

Стоячи там із телефоном у руці, вона міркувала: «Ось шанс, про який ми з чоловіком мріяли і за яким молилися стільки років. Нам осоружний світ дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Ми би хотіли втекти світ за очі звідси, щоб тільки йому більше не треба було йти на завод з виготовлення бомб, а мені — в лабораторію вирощувати смертоносні бактерії. Можливо, це і є наша єдина можливість втечі, втечі у безлік століть, у нетрища років, де вони ніколи нас не знайдуть і не повернуть туди, де спалюють наші книжки, ошпарюють страхом уми, правують нами по радіо…»

Вони були в Мексиці тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. Вона розглядала розмальовані стіни кафе. У майбутньому важливим працівникам Штати дозволяли відпочити у минулому. Таким чином вони опинилися у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році, винайняли помешкання у Нью-Йорку, насолоджувалися театрами, побували біля Статуї Свободи, яка все ще зеленіла у гавані. А третього дня, змінивши одяг та імена, полетіли у Мексику з надією загубитися там!

— Схоже, це таки він! — прошепотіла Сьюзен, дивлячись на незнайомця, що сидів за столом. — Ці сигарети, сигари, лікер… Вони виказують його сповна. Пригадуєш нашу першу ніч у Минулому?

Місяць тому, ще у першу їхню нью-йоркську ніч, незадовго перед відльотом, вони також перепробували всі дивовижні напої, смакували незвичні страви, понакупляли парфумів і з десять дюжин сигарет рідкісних марок, тому що все це годі було знайти у Майбутньому, де війна була всім. Неначе шаленці, вони кидалися від магазину до магазину, від салону до салону, бігали по тютюнових крамничках, а коли повернулись у свою кімнату, то їх аж трусило від збудження.

І ось тепер цей незнайомець робить усе те саме, поводиться так, як може поводитись лише людина з Майбутнього, де впродовж багатьох років ні лікерів, ні сигарет і вдень зі свічкою не знайдеш.

Сьюзен і Вільям сіли і замовили випивку.

Незнайомець розглядав їх, вивчаючи їхні одяг, зачіски, ювелірні дрібнички, ходу і манеру сидіти.

— Сиди невимушено, — упівголоса сказав Вільям. — Поводься так, начебто ти все життя ходила у цьому платті.

— Не треба нам було втікати…

— О Господи! — сказав Вільям. — Він прямує сюди. Я розмовлятиму з ним сам.

Незнайомець вклонився. Ледь чутно стукнули підбори. Сьюзен нашорошилася. Вона безпомильно впізнала цей звук — звук солдатських чобіт, страшний і відворотний, неначе опівнічний грюкіт у ваші двері.

— Містере Крістен, — звернувся незнайомець, — ви забули підсмикнути штани на колінах, коли сідали.

Вільям завмер. Глянув на свої руки — вони покоїлись на колінах. Серце Сьюзен забилося наче шалене.

— Ви мене з кимось сплутали, — випалив Вільям. — Моє прізвище не Кріслер.

— Крістен, — наполіг на своєму незнайомець.

— Мене звати Вільям Тревіс, і я не розумію, що вам за діло до моїх штанів.

— Перепрошую, — незнайомець присунув собі стілець. — Скажімо, я гадаю, що знаю вас, тому що ви не підсмикнули штанів, в той час коли всі їх підсмикують. Якщо цього не робити, то штани на колінах швидко розтягуються. Мій дім далеченько звідси, містере… Тревіс, тому й потребую компанії. Мене звати Сімс.

— Містере Сімс, ми співчуваємо вашій самотності, але зараз ми дуже втомлені. А завтра вирушаємо в Акапулько.

— Чудове містечко. Я щойно звідти — розшукував декотрих моїх друзів. Вони десь тут. Я їх неодмінно знайду. Ой, ваша леді трохи нездужає?

— На добраніч, містере Сімс.

Йдучи до дверей, Вільям міцно стиснув руку Сьюзен. Вони не озирнулися, коли містер Сімс, наче пригадавши щось важливе, сказав: «О, ще одне… — і після паузи, смакуючи кожне слово, додав: Дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий рік від Різдва Христового».

Сьюзен заплющила очі і відчула, як під ногами захиталася земля. Нічого не бачачи, вона вийшла на осяяну вогнями площу.

Вони замкнули двері номера в готелі. А потім вона плакала, і вони стояли у темряві, і кімната хилиталася разом із ними. Десь далеко вибухали петарди, і з площі долинав сміх.

— От кляте хамло! — сказав Вільям. — Він сидів там, розглядав нас з усіх сторін, наче якихось тварин, курив свої кляті сигарети, пив своє пійло. Треба було його тоді вбити! — Його голос робився майже істеричним. — Він навіть у своєму нахабстві дійшов до того, що не приховував свого справжнього імені. Шеф шукачів. І про штани теж… О Господи, я повинен був підсмикнути їх, коли сідав. У цих днях і цьому часі це роблять механічно. Оскільки я цього не зробив, то видав себе з головою. Це підштовхнуло його до розмислів: ось чоловік, котрий ніколи не вдягав штанів, чоловік, котрий звик до казенної уніформи майбутнього. Та мене порішити треба за такий промах!..

— Ні-ні, нас видала моя хода… Ці високі підбори, у них причина… Наші зачіски — ніби щойно з перукарні… У нас усе незвичне, неприродне…

Він увімкнув світло.

— Він ще приглядається до нас. Він ще не певен — не цілком певен. Нам не слід ще більше посилювати його підозри. Ми спокійно поїдемо собі в Акапулько.

— А може, він певен, але хоче ще погратися з нами.

— Можливо і так. Часу ж у нього хоч греблю гати. Він може товктися тут скільки завгодно, а тоді повернути нас у Майбутнє через якихось шістдесят секунд після того, коли ми його залишили. Чи ще декілька днів удавати, що помилився, подумки підсміюючись з нас.

Сьюзен сиділа на ліжку, витирала з обличчя сльози і вдихала старовинний запах деревного вугілля і ладану.

— Вони не здійматимуть бучі чи таки здіймуть?

— Не посміють. Вони мусять заскочити нас самих зненацька, щоби запхати у Машину часу і відправити назад.

— У цьому наш порятунок, — сказала вона. — Ми ніколи не залишатимемося на самоті, ми завжди перебуватиме у натовпі. Ми подружимося з мільйоном людей, у кожному місті, де ми гостюватимемо, ми будемо звертатись до влади, будемо платити начальнику поліції, щоби той дав нам охорону, аж поки не з’явиться нагода вбити Сімса і втекти подалі, прибравши вигляд, скажімо, мексиканців.

За замкненими дверима почулися кроки.

Вони вимкнули світло і мовчки роздягнулися. Кроки стихли. Десь стукнули двері.

Сьюзен стояла в темряві біля вікна