Читати книгу - "Шерлок M&M's"

— Давай. Я он уже комп’ютер вимкнув, зараз трохи скупаюся — і в люлю. Хоча ні, купайся першою, ти ж дівчинка.

Доки Іра була у ванній кімнаті, Сашко помив посуд та прибрав на кухні. Жінка майже відразу після водних процедур подалася туди ж, адже негоже вкладатися спати, коли тарілки немиті. Звісно, їй стало напрочуд приємно і так якось тепленько на серці… Пішла, поправила ковдру Богданчикові, цьомкнула його у щічку та й лягла собі.

Коли Санько підійшов до розкладеного дивана, дружина уже спала. Принаймні, йому здалося саме так. Насправді ж красуня прикинулася, їй просто не хотілося продовжувати з’ясування стосунків. А знаючи свою та чоловікову вдачу, жінка розуміла: їхній діалог може продовжуватися аж до ранку. Санько навіть не здогадувався, що насправді кохана ще не спить. Він ніжно торкнувся її обличчя, прошепотів, що любить. І вже за п’ять хвилин бачив сни. А от Іра розплющила очі і ще довго вдивлялася у темряву. Добре, що Богданчик вдався у тата: швидко засинає і спить міцним сном. Із самого малечку він радує батьків спокійною вдачею. Ну а мама все за щось хвилюється, тому перш ніж заснути, вона ще довгенько думатиме про всілякі важливі речі. Найголовніше — вчасно зупинитись і все-таки заснути. Ірина так і зробила, щойно дійшла висновку: її чоловік — усе-таки найкращий на світі…

— Альо, Миколо Миколайовичу!

— Пронто, донечко! Здрастуй. Що це сьогодні з тобою? — чоловік явно здивований візитом молодої сусідки, а ще більше — її незвичним привітанням.

— Та нічого, просто сьогодні день такий, багато всілякої метушнечі, — зітхнула Іринка, — зранку ходила із синочком у поліклініку: зважитися, з педіатром проконсультуватися, зріст вимріяти…

— Заходь у гості, розкажеш.

— Та ми на хвилиночку, дякую, не треба… Просто ключі треба залишити, щоб чоловік потім забрав.

— Як це не треба? Чому не треба? У мене такі поважні гості нечасто бувають!!! — усміхнений Микола Миколайович узяв Богданчика на руки і поніс до вітальні. — Аделаїдо Степанівно, зустрічайте-но поважних гостей! А ти, мамуню, наздоганяй нас, не барися! Будемо пити чай!

Іринці стало так приємно від теплого ставлення M&M's-а до її синочка!.. Аж настрій трохи покращився. Вона розглядала коридор: на цілу стіну — дзеркало, з іншого боку — шафа-купе для верхнього одягу, а внизу — дерев’яні полички для взуття та невисока лавочка. Слово честі, чимось це нагадує роздягальню у шкільному спортзалі.

Вітальня також вразила. Але не обстановкою чи яскравими шпалерами. Головна прикраса тут — великі фотопортрети подружжя. На кожному з них Микола Миколайович та Аделаїда Степанівна такі молоді, сповнені натхнення і просто дуже гарні. Ось вони у десь на пляжі, засмаглі і веселі. Ось на святі Першого дзвоника — два молодих педагога із подарованими школярами букетами. А тут — спускаються із засніженої гори, такі веселі, червонощокі і закохані одне в одного! Іринка відразі зловила себе на думці, що у них із Саньком жодної такої фотографії нема. Мабуть, їй навіть стало трішечки заздрісно. А може, просто сумно.

— Ну що красеню? Який ти вже великий парубок виріс! — Аделаїда Степанівна взяла хлопчика на руки. А він радісно їй усміхається. — Як тебе звати?

— Бодан!

— Яке гарне ім’я! А маму твою як звати?

— Іа!

— От молодець! А тата?

— Саско!

— А я — тьотя Лада. Можна просто Лада. Ла-да!

— Ль-а-да!

— От бачиш, як у тебе добре виходить розмовляти! І все ти знаєш! Ходімо зі мною на кухню, зараз ми дядечкові Колі та мамі всякої смакоти принесемо.

— Одімо, — усміхнувся хлопчик і «поїхав» на руках своєї нової знайомої до кухні.

Микола Миколайович жестом запросив Іринку сідати на диван. Але вона вибрала плетене крісло-гойдалку із лози.

— Ух ти, як зручно! А де ви таке купили? Я теж хочу!

— Та це ще, як у Карпатах відпочивали, звідти й притягнув, — махнув рукою чоловік. — Он поїдете туди, то придбаєте, там багато всяких таких чудес. Ти мені краще скажи, донечко, що сталося? Я ж бачу, що з тобою щось не те. І чому це ти вирішила у нас ключі залишити? У Сашка ж наче свої є?

— Ой, — примружила очі Іра. — Мені уже все одно, що у нього є, а чого немає. Просто я сюди більше ніколи повертатися не хочу. Ні — ко — ли. Квартира належить його батькам — от і хай у ній залишається. А нас із Богданчиком чіпати не треба!

— Донечко, яка муха тебе укусила? У вас же така любов! Така родина славна.

— Не знаєте ви нічого. І я раніше не знала. Так йому вірила!

— То чому не віриш тепер? Що сталося? Санько — хороший хлопець, я його знаю, як своїх п’ять пальців.

— Погано, значить, знаєте свої пальці. Ходили ми з Богданчиком у поліклініку. Півдня у цих чергах простояли. А повернулися — татка немає вдома, зате на комп’ютерному столикові — отакенна волосина!

— Може, то твоя?

— Ні, не моя. Волосина чорна-чорнісінька. І довжелезна. А у мене стрижка. І він же ж казав, що це найкраща на світі зачіска. Що я — найгарніша!

— Так, ти не спіши із висновками. Я зрозумів твої припущення. Але фактів же поки що немає. Лише аргументи. І то слабенькі. Може, у тролейбусі хтось до твого Санька випадково притулився, та й усе!

— У Вас хоч раз у житті таке було?

— У мене — ні.

— Отож. Тому ми з Богданчиком поки що поживемо у моїх батьків. А може, й справді більше не повернемося, — на очах Ірини з’явилися сльози.

— Так, не сумуй, донечко, усе буде добре. Ми зараз обміняємося номерами телефону, я за твоїм чоловіченьком трохи