Читати книгу - "Змій"

Коли вона вперше прийшла до цього будинку, вона співала, але він сказав, що від її голосу в нього голова болить. Потім, однієї ночі, гуляючи сама, вона заспівала одну з пісень своєї матері, і він спустився до неї та вдарив її, репетуючи: «Жидівка! Жидівка! Шльондра і жидівка!». І більше вона не співала.

Її заможність трохи врятувала його від боргів, але гроші спливали, а посміх тривав. Чи не це, цікавимося ми, зробило її шлюб таким холодним? Чи, може, річ у невмілому поводженні старого чоловіка з нареченою-підлітком, його прихильність до вина, його любов до карт, а згодом, коли вона не змогла народити спадкоємця, його дедалі більший потяг до повій? Яка частина з цього всього, спитаємо ми, в найбільшій мірі визначала їхній дім?

Ми стежимо за їхнім будинком, що гордо й високо стоїть посеред Сан Паоло, чуємо, як слуги шепочуться, прикривши роти руками, бачимо, як дружина ретирується до своїх обов'язків, стаємо свідками того, як чоловік витрачає дедалі більше, як казна пустіє, і коли з плином років Джакамо стає дедалі необачнішим, що бачимо ми в ній? Анічогісінько, бо здається, що вона тримає удари долі як камінь, її риси перетворилися на ідеально білу маску.

Тіна, красуня Тіна стала жінкою, веде бухгалтерію, коли відсутній чоловік, працює разом зі слугами та ховає за підкладкою своїх спідниць дукати, поки він їх не знайшов і не витратив на те або на ту, що йому сьогодні до вподоби. І чим більше він галасував, тим тихішою ставала вона, доки навіть шепіт проти неї вщухнув, бо венеційським пліткаркам здається, що нема там нікого, ні дочки купця, ні дружини азартного гравця, ні жінки, ні єврейки, ні навіть самої Тіни, а є самий лише лід, про який вони можуть шепотітися, але яка радість інтригувати проти самої зими?

Усе це може тривати, але ж це Венеція, яку обожнює чума, яку ненавидять папи, торговий центр Європи, і навіть тут усе має змінюватися.

Є один будинок.

Тепер ви його не знайдете — ні його браму з дверним молотком у вигляді голови лева, що мовчазно ричить уночі, ні його обвішані шовком внутрішні двори, ні гарячі, сповнені пари кухні, нічого — але тоді він стояв на одній з тих малих безіменних вулиць біля Сан Панталеоне, трохи на північ від короткого кам'яного моста, який охороняють троє братів, бо є лише дві речі, які венеціанці цінують сильніше за родину: мости та колодязі.

Як ми сюди потрапили?

Ви... Ну, ви прийшли разом з Тіною, слід за Джакамо, який завжди шукає нові способи розтрачувати свій статок і почув про місце, в якому це можна робити дуже екстравагантно. Ви прийшли з ними обома до дверей, бо Джакамо злий на свою дружину, злий на її холодність, на її незмінну ввічливість і відмову кричати, і тому він веде її з собою, щоб вона бачила, що він робить, і страждала через це. Ідіть за ними; ось вони стукають у двері та входять до прикрашеної шовком і оксамитом зали, де на них тиснуть запах фіміаму та тихі звуки музики; вони проходять повз двох вдягнених у білі шати жінок, чиї обличчя сховані за білими вуалями чорниць, хоч і не існує такого ордену. Жінки шепочуть:

— Ласкаво просимо! Проходьте, будь ласка.

Йдіть за ними до першого внутрішнього двору, де на колонах стін горять смолоскипи, а зображені мозаїкою в східному стилі сумні обличчя катованих святих прикро дивляться на них зі своїх ніш над арками дверей.

Як і Джакамо, ви, можливо, помітите повій, чиє волосся високо зачесане, сукні підняті до колін; вони воркують у затемнених кутах з клієнтами. Звуки музики, запах м'яса, м'який гомін голосів, стукіт гральних кісток, шелест карт — все це вабить його, наче солодкий нектар.

Але це не все.

Можливо, як і Тіна, ви також бачите хлопців і чоловіків, що воркують з присутніми заможними жінками, чиї обличчя приховані довгоносими масками або тканими сріблом вуалями. Можливо, ви побачите інші двері, що ведуть до інших місць, і з-за тих дверей, наче відбите світло свічок, лунають інші голоси та інші запахи. Коли її погляд (а за ним і наш з вами) оглядає це місце, ми також звертаємо увагу, що всі ігри, що граються в цьому дворі та в залах навколо нього, є більшим, ніж звичайне торохтіння шансів у чашці гравця. Адже ми бачимо шахи, шашки, «Млин» і багато інших, які наразі назвати можемо лише ми: тоґуз кумалак, бадук, сьоґі, маджонг, суґороку та шатрандж — здається, сюди прибули всі ігри світу та всі народи. Хіба це не могольський князь, у головному уборі якого діамант, що більший за кулак, рухає фігурою проти юдейського лікаря, що огорнув навколо шиї жовтий шарф? А жінка в червоному, з чотками навколо зап'ястя, що робить ставку проти пірата з Рагузи, який щойно повернувся з розбою, хіба вона не француженка? І ще — далі ще екзотичніше! Бо нам при огляді кімнати здається, що то московський дворянин лається та плюється, що Венеція брудна, перевертає карту, яку побив князь Банту, і той слабко всміхається та каже: «Спробуєш ще раз?» Хіба не китайський шовк накинуто на рукави жінки в вуалі, що принесла до столу напої, і хіба немає натяку на золото майя в брошці чоловіка, що чатує перед срібними дверима, що ведуть до місця, яке нам з вами поки що не знайоме?

Тіна бачить усе це, і хоча й не може визначити походження всього побаченого так точно, як це робимо ми, вона достатньо мудра, щоб зрозуміти, що це означає.