Читати книгу - "Змій"

Джакамо грає.

Граючи, він програє.

Він чоловік, яким грають гравці, та ще й слабкі. Ми не витрачатимемо на нього надто багато часу.

Тіна дивиться. Він тримає її біля себе, щоб вона бачила, як він програє двадцять, тридцять, сотню дукатів. Коли вона ніяк не реагує, він пригортає її до себе ближче, за талію, щоб вона бачила, як він програє в наступній роздачі кільце свого батька, свій маєток біля Форлі.

Коли навіть це не спричинює навіть руху брови, він хапає за стегно найближчу дівку, цілує їй шию.

Тіна каже:

— Принести вина?

Вона підводиться і йде. Її руки, що лежать одна поверх одної на її животі, абсолютно розслаблені. Джакамо на відміну від інших знає, що це значить, і він задоволений.

Він дає собі слово, що завтра вони сюди повернуться.

Спостерігаємо не тільки ми.

Арбітри стоять окремо від слуг, що приносять з невидимої кухні витончені наїдки та солодкі напої. Сховавши обличчя за масками, судді дивляться та стережуть срібні двері.

— Куди ведуть ці двері? — питаємо ми.

— До вищої ліги.

— А що таке вища ліга?

— Це місце для ігор.

— Але ж це місце теж для ігор, так само як і весь цей будинок. У чому відмінність вищої ліги?

— Інші ігри.

— До них можна долучитися?

— Вас запрошено?

— Ні.

— У такому разі вам не можна.

— Як мені отримати запрошення?

— Ми спостерігаємо. Ви граєте.

І двері залишаються зачиненими. Поки що.

Тіна теж спостерігає.

Вона спостерігає за своїм чоловіком, чий статок поступово знищується чоловіками посередніх навичок з поганими стратегіями. Вона спостерігає за удачливими та за бідними, за розважливими та за легковажними — всі вони рухаються по кімнаті, кидаючи один одному виклик підвищити ставки. Вона помічає члена Ради Сімох і двох членів Ради Десяти. Вона бачить суддів і купців, лордів і священників, більш того — вона бачить жінок. Дружини та доньки, матері та нічні дами — декотрі грають, декотрі дивляться, а є такі, кого пускають крізь срібні двері до невідомого місця без жодного слова, без жодного звуку. Їхні обличчя сховані за карнавальними масками, їхні очі бачать, що вона дивиться на них.

А ще цей чоловік.

Нумо звати його Срібним, на честь тернового срібного візерунка товщиною в одну нитку, що в'ється вздовж його рукавів. Він наближається до неї, і доказом того, яким нешкідливим він видається, є те, що вона не помічає його, аж доки не обертається на його голос:

— Ви граєте?

Ні, вона не грає.

Він усміхається, злегка хитаючи головою.

— Прошу вибачити мене, — скаже він. — Я неправильно висловився. Ви гратимете?

Вона дивиться на спину свого чоловіка, на пусті келихи біля нього, на монети на столі, і розуміє, що на губах у неї гнів, у животі буря, а руки болять — їх аж пече, так сильно вона стиснула кулаки — і м'яким, як зимовий туман, голосом вона каже:

— Так.

Вони грають у шахи.

Першу партію виграє він.

Другу виграє вона.

Граючи, вони майже не розмовляють. На кону інформація, бо немає гри без ставки.

— Хіба недостатньо грати заради радості?

При цих словах по його обличчю промайнув жах:

— Ви поставили б на кін своє щастя? Ви ризикнули б своєю самоповагою? Боже мій, не грайте на радість; принаймні, поки що, коли можна поставити так багато дрібніших речей.

Ці слова мали б здатися химерними, але вона сприймає їх природно, як тканину, що вкриває вівтар.

— У такому разі на інформацію, — каже вона. — На відповіді.

Коли він виграє першу партію, він питає її ще до того, як король упав:

— Ви кохаєте свого чоловіка?

— Ні, — відповідає вона, дивуючи його своєю щирістю.

Коли виграє вона, вона довго думає, а потім питає:

— Чим я вас зацікавила?

І він відповідає:

— Одного дня