Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Коли заснути у тиші, а будить шум, то з’являється осторога. Хоч, насправді, нічого надзвичайного не стається. Просто міняється ритм. На зміну зимовій вайлуватості приходить весняно-літня жвавість. Мова зовсім не про те мляве літо (час відпусток), коли більшість мріє позасмагати на пляжі і віддатися мирній бездіяльності.

У горах перші грози задають ритм росту трави. Вона прудко пнеться вгору і вже наприкінці травня — на початку червня відбуваються перші сінокоси. Тому прокидатися треба до сходу сонця. В прохолоді косити найліпше, бо найлегше. Роса холодить босі ноги і навіть трохи змерзаєш, а тому маєш охоту до руху. Трава покірно лягає у рівні валки. Вже як сонце осушить росу, треба розтрусити траву тонким шаром, щоб добре просушилася.

Такою була перша гроза. А день перед тим був перший грім. Я тоді косив у толоці ожину, яка розростається по всьому пасовиську і забирає пашу для корови. Колючки трохи подряпали руки, але це зрівноважувала змога втомлюватись і перепочивати. В час перепочинку можна було прилягти в затінку берези і читати якусь хорошу книжку. Або навіть подрімати. В час такого короткого нетривкого сну я й почув перший грім у цьому році. А в горах є повір’я, що коли вперше гримить, то треба тої ж миті покласти на голову камінь, аби весь рік не боліла голова.

Коли я написав про цей грім вірша й опублікував його в соцмережі, то наймолодший гуцульський поет Мирослав Лаюк прокоментував: «Якщо ти писав цей вірш у Брустурах, то я вчора чув цей самий грім у Смодній (село в Косівському районі). Моя мама прикладала камінь до голови, аби не боліла цілий рік, а ми з татом з неї сміялися».

Хліб дитинства дуже смачний. Переважно ламаний. А ще — дешевий. Коли я навчався у молодших класах, то був по 50 копійок. Це десь 1995–96 рр. Ми йшли з однокласниками зі школи. Доволі зголоднілі. У багатьох було так, що батьки давали якісь гроші на їдальню. Але велика пристрасть до наклейок спонукала купувати жуйки. Тому всі гроші йшли на них і дуже рідко на харчі. Часом навіть на жуйки було гидко дивитись, тому їх викидалося, а зберігалося лише наклейки. Часом ми купували наклейки одні в одних. Але часом бувало, що ми йшли зі школи дуже зголоднілі. Біля магазину в центрі села скидалися копійками — хто сім, хто п’ятнадцять… І, назбиравши п’ятдесят, купували буханець. І хоч до осель з гарячими борщами і зупками лишалося по десять-п’ятнадцять хвилин ходу, але спокуса хліба перемагала. І ми їли його самого. Ламали малими брудними руками і їли, їли, їли…

Аж доки першим не звертав додому Коля. Йому було найближче. Через кілька хвилин — я і Славко. Мені було зовсім близько до хати, а Славкові — ще на ґрунь. Далі йшли Іван, Василь і Дмитро. Їм залишався ще якийсь окраєць. Добре, що не знаю, як вони його доїдали. Чи сварилися над останнім шматочком, щоб з’їсти якомога більше? Чи ділили порівну? Чи милосердно віддавали найголоднішому? Хоча, здається, ми завжди доїдали ще до того, як звертали ми зі Славком.

Але найперший хліб дитинства — це таки домашній. І яким би смачним він не був, але завжди більше смакував магазинний. Тому, що рідше лежав на столі. А домашній спочатку пекли в печі у хаті діда і баби. Бо ми з батьками, як мені було кілька років, уже перебралися до малої хати над пивницею, але печі для випікання хліба там не було. Тільки для ватри і готування їжі. Тому хліб пікся спільно. Раз на тиждень. У печі вміщалося шість великих і три малих круглих буханці. Якраз вистачало на діда, бабу, тата, маму, сестру і мене.

Той хліб був найсмачніший, коли тільки з печі. Гарячий і хрусткий. Але бабуся не дозволяла їсти гарячий, бо казала, що тісто може в кишках злипнутися. Просила трохи почекати. Коли буханці трохи вистигали під рушником, то бабуся чи мама відрізали мені смачнючий окраєць і наливали велике горня молока. Досі дуже люблю хліб з молоком.

Я б і зараз ласував хлібом з молоком, але сьогодні п’ятниця — пісний день. Тому доведеться з молоком почекати до завтра. Але можна їсти з компотом. Або самий сухий хліб, як у дитинстві дорогою зі школи. То й їм сухий, бо ліньки йти в пивницю по компот. Ламаю і їм, крихти лишаються на пальцях, пишу цей текст, крихти падають у прогалини між клавішами ноутбука. Нехай і він посмакує.

Неймовірно чудово раптом згадати цей смак. Добре, що я зараз удома і все гаразд. А якось трапилося, що перебував у Франківську і перед самим сном до мене звідкись долинув запах свіжоспеченого хліба. Звісно, нізвідки він долинути не міг. Бо була зима, вікна і двері щільно зачинені. Стіни, хоч і тонкі, але не діряві. Тоді я вирішив якомога швидше заснути, щоб наснилося ще й молоко до хліба, і як я їх споживаю.

Але найбільший хлібний рай настав, коли мама влаштувалася працювати у сільську пекарню. Її якраз відкрили заможні сусіди. Мама, тета Анна і ще кілька інших сусідів працювали там пекарями. Це був дуже гарний час. Коли була мамина зміна, ми з сестрою носили по черзі мамі молоко до хліба, а мама нам тоді давала свіжий батон, чи калач, чи таки хліб додому до молока.

Окрім зарплати від виробітку, пекарям належалося ще по три пекарські вироби. Це тривало кілька років. І гарно було. Але зміна тривала з-перед вечора до передобіддя наступного дня. Все-таки нічна робота у приміщенні з кількома електричними печами була непростою. Згодом мама роботу покинула. Прийшли працювати інші сусіди.

Але й зараз там хліб смачний-смачний. До звичайного борошна додають кукурудзяної крупи, і такого хліба взагалі ніде нема. А позаяк я вдома не найчастіший гість, то смак аж ніяк не приїдається. І хоч у новій великій хаті вже є піч для хліба, але здебільшого купуємо на пекарні — зовсім близько і на щодень свіжий. Лиш на свята — чи Великодні, чи Різдвяні — мама випікає паски,