Читати книгу - "Тіні наших побачень"

Я просто вдаю, що не було тієї ночі. Не було того епізоду, який надовго вибив мене з колії. Збоку це мало скидатися на цікавий роман, який розвіяв би нашу з ним монотонну реальність, або, щонайменше, випадковий зв’язок, на який ми обоє мали право і який не зачіпав почуттів інших, другорядних акторів. Збоку це справді мало вигляд змови двох від сторонніх. Закулісних дій, до яких доступу, а то й стосунку нікому немає.

Насправді він наче відчував мій настрій, наче розумів усю сумбурність і алогічність того дня. І сам він, здається, був апофеозом цього безглуздя, однак здавався чи не найадекватнішою подією того вечора.

Він просто дочекався мене на зупинці, безцеремонно підсів у мою машину, показував бажаний маршрут, а потім упевнено наказав зупинитись.

Я зупинилась — він вийшов. І залишив двері свого будинку відчиненими...

Ми боїмось не вибору, а його наслідків, незнання, як реагувати на неочікуваний підсумок: незадоволенням, протестом чи смиренним примиренням. Однак страх вибору, монотонна бездіяльність апріорі призводять до стану, коли вирішуєш мимовільно, апатично, бездумно, що позбавляє, власне, можливості обирати.

Ми боїмося не змін, а варіацій руху далі, усвідомлюючи, що зміни тягнуть за собою втрату пам’яті і незворотність подій, зміни не дають можливості зловити момент чи залишитися в ньому, закарбувати його як повноцінний спогад чи бодай цифровий набір шрифтів.

Саме тому я боялася відображень. Боялася побачити жінку, яка носить гамівну сорочку, жінку, яка наче проживає чуже життя і не в змозі побачити себе, не в змозі залишитись собою. Усе, що вона бачить, — зміни навколо. Усе, що піддається вивченню, — це незворушне обличчя без емоцій і найменших жестів. Неможливо побачити себе збоку. Неможливо помітити свій смуток чи щастя. Отже, неможливо зауважити себе живою. Усе, що показує відображення, — лише наслідок пережитих подій або спроба відтворити фантомні почуття.

І отак, живучи між очікуваннями та примарними спогадами, ця мимовільна статичність викликає відчуття божевілля. Відчуття, що ти просто психічно хвора людина. Соціально адаптована, але все одно психічно хвора людина, яка вже давно не сприймає реальність, але при цьому має вигляд людини нормальної.

Утім, я увійшла...

І це був саме той випадок, коли прелюдія важливіша, ніж саме дійство. Адже чи може бути цікавим те, що і так давно визначене, зрозуміле і пройдене, хоч і залишається поки не здійсненим етапом. Він споглядав мене глибоким поглядом і не діяв. Випивав із чітко визначеною частотою, інколи відводив погляд на ліжко. Стало зрозуміло: він просто віддав ініціативу в мої руки. Не знаю, чи він хотів гри, чи бруду, я не думала над тим, як поводитися: спробувати його здивувати чи, можливо, познущатись. Я просто в певний момент здалася і швидко роздягнулася. Я не хотіла думати. Я хотіла якнайшвидше покласти цьому край у будь-який спосіб.

«Втікати! Втікати! Втікати! — повторюєш собі перед сном. — Або, якщо можливо, змінювати маршрут свого лабіринту». Зрештою, засинаєш під ранок, а день відбуваєш в авторежимі.

Помиляються шукачі одвічної ізоляції, і не важливо — це еміграція, втеча від обов’язків чи смерть... Людей зачіпає лише те, що їх безпосередньо стосується, іншого вони банально не помічають. Тому прокидайся, Мартусю, накладай на себе грим, ввічливо всміхайся і поводься так, як їх привчила, зміни вони якраз-таки помітять, і не у твоїх інтересах відповідати на надокучливі запитання, які набридають ще до того, як цілком озвучені. Позбав їх такої можливості. Позбудься звички очікувати від них суголосся ваших реальностей. Кожен має право проігнорувати незручне запитання чи сховатися в шумі навушників. І ніхто не може обмежити право обирати.

Усе, що стає звичкою, перетворюється на рефлекс, асоціацію типових для тебе вчинків і діянь. Антидепресанти не чистять мозок, вони лише розслаблюють тіло. А я втомилася від снодійного, яке заспокоює тіло, але не рятує від думок, мені набрид­ли припливи сентиментальності, якими користаються чоловіки, набридла моя піхва — чомусь саме вона стає об’єктом співчуття. Мені набрид цей ланцюг самостворених проблем, які не йдуть одна за одною, даючи можливість відпочити, а навпаки — зв’язують ноги і забивають дух. Я втомилася... Я втомилась почуватися наживкою, яка покірно чекає невідворотності долі, чи важким якорем, що, набравшись вантажу думок, безповоротно іде на дно.

Здається, мені давно нічого вже не здається. Сприйняття не обмежене можливостями органів чуття. У мене вони віднедавна дисфункціонують. Мабуть, я сама встановила ірреальність, у яку щодня намагаюся повірити. Я сама придумала правила, що їх постійно змінюю, сама віднайшла формулу щастя та критерії ідеалізму, але не знаю, чи їх здобуття зробить мене щасливою. Я сама придумала речі й вирішила надати їм значення. Перманентна прокрутка вищеописаних чинників — це інструкція. Її виконання — це бажання заповнити час, щоб уникнути роздумів. Інколи вони поїдають мене. Інколи я навмисне обтяжую себе. Інколи я вишукую знаки: у погляді незнайомців чи в збігу номерних знаків. Ці ігри розуму дедалі більше мене поїдають. Дні фіксую лише датами, а події та люди залишають враження, неначе нічого не відбулося.

Інколи хочу кинути всі спроби й потуги зрозуміти логіку цього сюжету, перестати пручатися і просто піддатися течії. Спробувати розібратися де-факто, а не моделювати потенційну ймовірність.

Бо хіба ці випадкові, уривчасті, незначні, одноразові моменти заслуговують бодай на те, щоб їх запам’ятати? І навіть якщо вони і є складовими геніального сценарію, невже все справді зводиться до такої банальної кульмінації, як наша зустріч?

Ти. Ти, звісно, геніальний гравець. Суб’єкт, який заслуговує на