Читати книгу - "Дожити до весни"

Солоха, вся у стилі «вамп» – від високої, кольору воронячого крила «бабетти» на голові до лакованих черевиків і чорних мереживних панчіх, – прозвана колись так, вочевидь, за вміння маніпулювати своїми численними залицяльниками, як гоголівська відьма передріздвяними гостями, стоїть на сцені, наче фельдмаршал на військовому плацу. Рядовій Баскаль краще й не пробувати звертатися до неї зі своїм проханням. Ну, припустімо, почне Анна пояснювати, що вона щосуботи їде додому і сьогодні на неї там також чекають, дуже-дуже чекають. І що? Навіть якщо нетерпляча Солоха вислухає до кінця (що малоймовірно), то відповідь можна відгадати відразу: «Ностальгія за архаїчним хутором і туга за старим дідом – просто сентиментальна патока. Ти приїхала сюди не просто навчатися. Час, час, дівчинко моя, звикати до важкої праці. Запам’ятай – музи не люблять ледачих!»

Отож Наталка та Рита, сусідки по кімнаті, зразу ж після занять стрімголов помчали на автостанцію, а вона до самого вечора була на репетиції. Повернулася, коли вже сутеніло. Ноги підгиналися, руки як перебиті, в горлі пересохло. Дістала з тумбочки слоїк з узваром – чай вона п’є тільки вранці, а кава їй взагалі не смакує. Випила той грушево-яблучний напій без передиху і враз провалилася в сон. Падаючи на ліжко, ще встигла подумати: якийсь дивний присмак в узвару, ніби він скис трохи, варто було його на кухню до холодильника занести, а не в кімнаті тримати, і треба було б роздягтися. Але вона так стомилася, що не лишилося сил навіть ґудзики на кофтині розстібнути.

Анна й зараз почувалася недобре. Але сон неначе сорока вкрала. Натомість страх, липкий і бридкий, обступив її з усіх боків, хапав за обличчя, за руки, прокрадався під шкіру й метушився там туди-сюди кусючею мурашнею. Від того хапання та бігання почало нудити. Лежала і сторожко прислухалася до темряви. Щось зашаруділо. Може, миша? Мишей вона панічно боялася. Сіла, підібгала ноги і притиснулася до нерівної поверхні стіни, готова відбиватися від мишачого нашестя. За шарудінням почулося металеве шкрябання у дверях – хтось довго не міг втрапити ключем у замкову щілину. Нарешті-таки втрапив. Пронизливо заскреготіли завіси, мабуть, давно не змащувані. Зарипіли і повільно відчинилися двері. На підлогу впала смуга тьмяного, анемічного, якогось аж потойбічного світла.

Не зразу вгледіла того, хто зайшов, бо він ніс поперед себе гасову лампу. Вже зблизька побачила: це не звичайна лампа, а ліхтар-«кажан», із тонкою металевою сіткою навколо скла та чорним абажурчиком над ним – на хуторі також є схожий (Лука запалює його зазвичай темної пори, вдосвіта або пізно ввечері, коли треба навідатися до хліва чи дровітні). Тільки коли ліхтар опинився поруч, на збитому з грубих дощок столику, з темряви випливло чоловіче обличчя – кругле, схоже на пласку білу маску з темними очницями.

«Наче зомбі з могили виліз чи привид з того світу явився», – подумала Анна і злякано зойкнула, відвернулася, натягла аж до підборіддя ковдру й заплющила очі. Серце пришвидшено застукотіло і стрімко покотилося з грудей до п’ят.

Він підсунув табуретку, всівся навпроти. Відчула несвіже дихання і задавнений, міцний запах поту. Здогадалася: чоловік розглядає її, мовчки, сантиметр за сантиметром, обмацує поглядом ковдру, що окреслила обриси тіла. Зрештою, так і не промовивши й слова, вхопив короткими пальцями за підборіддя і повернув її обличчям до світла.

– Розплющ очі! Розплющ, кажу!

Щось, певно, недобачив, бо взяв зі столу «кажана», підніс аж до самісіньких зіниць.

– Не заплющуй! І не кліпай! Розкліпалася тут…

Намагалася не кліпати. З очей потекли сльози. Хотіла витерти, але чоловік ударив її по руці.

– Но-но! Ти диви, яка візігорна!2 Я тобі ще ніц не зробив, а ти вже нюні розпустила. Плакса-вакса… Вакса-плакса… На ось, ковтни і не плач, – простягнув на двох пальцях з довгими поламаними нігтями, обведеними чорними підківками бруду, маленьку круглу пігулку.

– Навіщо вона мені?

– Щоб голова не боліла.

– Хіба я казала, що в мене голова болить?

– А хто тебе питає? Ковтай і не жванди!3 Отак! А теперика можеш спати.

Коли вже човгав до дверей, глянула йому вслід. Якийсь недоладний, непропорційний, ніби складений п’яним горе-майстром із окремих дерев’яних деталей, припасованих абияк. На зсутулених плечах волохатиться сіра безрукавка, чи то з вовчої, чи із собачої шкури, від короткого тулуба, просто з-під тієї «волохатки», довгими тонкими патиками відділяються худющі руки та ноги, обтягнуті дешевим синім трико; розкуйовджена рудувата голова буквально втиснута у плечі, ніби між нею і тулубом зовсім немає шиї.

«Як павук. Авжеж, злий потворний павук», – подумала Анна. Він наче почув її думку, зупинився біля дверей, повернувся впівоберта, насупив брови, приклав пальця до губ, а тоді сердито посварився ним.

– Ну-ну! Цс-с-с… Сиди тихо! Бо…

Провів короткопалою