Читати книгу - "Брама"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А втім, він був моїм сусідом. Щоранку він вставав і ретельно пилососив кожен дюйм у своїй кімнатці. Зрозуміло, що там було брудно, оскільки навколо Брами постійно літало сміття, незважаючи на спроби позбутися його. Сумлінно усе прибравши, навіть навколо коріння маленьких кущів, які він вирощував і підрізав, Шикі збирав уламки, кришечки від пляшок, клапті паперу (іноді все, що він до цього назбирав пилосмоком) і знов енергійно розкидав по кімнаті. Сміх та й годі! Я не розумів, у чому сенс, а Клара… Клара твердила, що розуміє.
— Робе, про що ти щойно думав? — запитує Зіґфрід.
Я скручуюсь у ковтюшок на килимку і починаю бурмотіти.
— Не зрозумів тебе, Роббі.
Я мовчу й міркую над тим, що сталося з Шикі. Гадаю, він помер. Мені стає сумно від думки, що Шикі помер так далеко від Нагойї. Як би мені хотілося заплакати! Та я знову не можу. Я звиваюсь і смикаюся, б’юсь об килимок. Стримувальні паски починають скрипіти. Усе марно: біль і сором не минають. Мені приємно від того, що я чимдуж намагаюся висловити свої почуття, але слід визнати: у мене не виходить. Тому клята бесіда триває.
— Робе, ти дуже довго відповідаєш. Щось приховуєш? — запитує Зіґфрід.
Я награно відказую:
— Що за питання? Коли так, то звідки я це можу знати?
Замовкаю й починаю аналізувати всі шпаринки свого розуму, намагаючись розкрити Зіґфрідові усі таємниці. Та дарма. Я обережно промовляю:
— Як на мене, це не зовсім так. Я не відчуваю жодних обмежень. Скоріше навпаки: надто багато хочу розповісти, аж не знаю, із чого почати.
— Не важить, із чого починати, Робе. Скажи перше, що спаде на думку.
Як на мене, це дурня. Хіба можна виокремити першу-ліпшу думку, якщо вони всі там змішалися? Батько? Мати? Сильвія? Клара? Бідолаха Шикі, який намагається згрупуватися в польоті, не маючи ніг і ментеляючи руками, мов сільська ластівка, що ловить жуків? Те, як він вимітає запліснявіле сміття з Брами?
Я шукаю болючі місця. Вони були такими й раніше. Але які саме? Мої відчуття, коли я у сім років дефілював у Скелястому парку перед іншими дітлахами, щоб звернути на себе увагу? Тоді, коли ми випали з реального простору і зрозуміли, що ми в пастці, а під нами з нізвідки з’явилася примарна зірка, осміхаючись, як Чеширський кіт? У мене тисячі таких спогадів, і всі болючі. Точніше, вони можуть боліти. У реєстрі моєї пам’яті вони усі БОЛЮЧІ. Я знаю, де їх шукати і які відчуття бувають, коли вони спливають на поверхню. Без цього вони не болять.
— Робе, я чекаю, — говорить Зіґфрід.
— Я думаю, — відповідаю я.
Під час моєї брехні я згадую, що запізнююся на урок гри на гітарі. Це щось мені нагадує. Я дивлюся на свою руку, перевіряю, чи не треба стригти нігті. Шкода, що мої мозолі недостатньо загрублі й великі.
Я ще не дуже добре граю на гітарі, але більшість моїх слухачів невибагливі, і це мене тішить. Єдине, що треба постійно практикуватись і все вчити. Як же ж там робити перехід з ре-мажор на до-мажор септакорд?
— Робе, — каже Зіґфрід, — Маємо не дуже продуктивний сеанс. Залишилося десять-п’ятнадцять хвилин. Чому ти просто не скажеш, що в тебе на думці?
Я відкидаю першу гадку і висловлюю другу:
— Перше, що зайшло мені в голову, — це як моя мама плакала, коли тато загинув.
— Я так не думаю. Дай мені вгадати. Перша думка була про Клару?
Я відчуваю клубок у горлі й мені забиває подих. Я раптом побачив Клару такою, якою вона була шістнадцять років тому і ні на годину старше…
— Взагалі, Зіґфріде, я б хотів поговорити про матір. — Я не стримуюсь і примирливо гигикаю задля ввічливості.
Зіґфрід ніколи не зітхає покірно, але з його мовчання все зрозуміло.
— Бачиш, — я веду далі, обережно окреслюючи всі важливі деталі, — мама хотіла вийти заміж після смерті батька. Не одразу. Я не хочу сказати, ніби вона була рада, що він помер абощо, — вона його кохала. Одначе я тільки зараз уторопав, що вона була здоровою молодою жінкою — дуже молодою. Зажди… Їй було десь тридцять три роки. Якби не я, вона одружилася б, тому маю почуття провини. Я не дав їй цього зробити, а підійшов і сказав: «Ма, тобі не треба іншого чоловіка. Я буду чоловіком у сім’ї й подбаю про тебе». Звичайно, я не міг додержати свого слова. Мені було лише п’ять років.
— А мені здається, тобі було дев’ять, Роббі.
— Невже? Дай подумати. Так, Зіґфріде, здається, ти маєш рацію…
Я намагаюся проковтнути великий клубок у горлі, давлюся й кашляю.
— Робе, кажи, що там, Робе! — наполягає Зіґфрід.
— Що тобі казати? Дідько б тебе узяв, Зіґфріде!
— Говори, Робе.
— Що говорити? Чорт забирай, Зіґфріде! Ти мене з розуму зведеш! Це лайно взагалі не допомагає!
— Робе, будь ласка, скажи, що тебе турбує.
— Стули свою дурну бляшанку!
Увесь біль, який я досі ховав глибоко у собі, вирвався, і я не міг це терпіти чи припинити.
— Робе, раджу тобі спробувати…
Я борсаюся в пасках, вибиваю шматки пінопласту з килимка, горлаючи:
— Закрийся! Я не хочу цього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама», після закриття браузера.