Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

завжди й робила: ніколи нічого не змінювала. Навпаки, опиралася будь-яким змінам і тілом, і духом, і хоч її впертість часом була дивною, а часом — просто безглуздою, нам, не заперечуватиму, це було до вподоби. У нашому житті, моєму й Нориному, як і в житті Емануеле — сам він тієї пори зазнавав радикальних змін чи не щодня і небезпечно колихався на вітрі, немов молоде стебельце, — вона була сталим елементом, прихистком, древнім деревом із стовбуром таким могутнім, що обхопити його було не до снаги навіть трьом парам наших рук.

Бабеттою пані А. стала однієї квітневої суботи. Емануеле вже говорив, але ще сидів на своєму високому стільці; отже, це трапилося п’ять, а може, й шість років тому. Пані А. місяцями наполягала, щоб ми хоч раз приїхали до неї в гості, на обід. Ми з Норою добре знаємося на тому, як ухилятися від зустрічей, де криється бодай незначний натяк на сімейне зібрання, тож відмагалися доволі-таки довго, проте збентежити пані А. відмовою було не так уже й просто, і щопонеділка вона з готовністю поновлювала своє запрошення й висловлювала сподівання побачити нас у себе наприкінці поточного тижня. Врешті довелося здатися. До Рубіани ми їхали у стані химерної зосередженості — так, наче ось-ось мали взятися до якогось не надто природного заняття, що потребуватиме чимало зусиль. Нам незвично було сидіти з пані А. за одним столом, тоді ще незвично: попри те, що ми багато часу перебували поруч, нашим стосункам була властива якась начебто сама по собі зрозуміла ієрархічність; відповідно, доки ми їли й обговорювали свої справи, вона переважно була на ногах і поралася на кухні чи деінде. Здається, тоді ми ще навіть не були на «ти».

— Рубіана, — озвалася Нора, дещо заскочено розглядаючи густо порослий деревами пагорб. — Уяви собі: прожити тут ціле життя.

Ми обійшли трикімнатне помешкання, де пані А. самотньо коротала свій удовиний вік, і розсипалися у надмірних похвалах. У нас були дуже стислі відомості про її минуле — хоч Нора, звісно, знала більше за мене — й оскільки ми не мали змоги надати побаченому якогось сентиментального сенсу, обстановка, на перший погляд, видалася нам не в міру помпезною; там було дуже чисто і трохи відгонило кітчем. Круглий стіл у вітальні пані А. накрила абсолютно бездоганно: на квітчастій скатертині вишикувалося столове срібло і важкі келихи з позолоченими краями. Схоже, подумав я, весь цей обід — лише привід, щоб виправдати існування сервізу, яким, очевидно, не користувалися вже роками.

Господиня спокусила нас меню, продуманим так, аби поєднати наші улюблені страви: суп із полби і сочевиці, шніцелі під маринадом, запечений фенхель у легесенькому соусі бешамель і салат із листя соняшника, яке вона сама зібрала, дуже дрібно порізала і заправила оцтом та гірчицею. Я ще й досі пам’ятаю кожну страву і пригадую, як напруга, що охопила мене на початку, поступово розвіювалася і відступала перед тими витворами кулінарного мистецтва.

— Точнісінько як Бабетта! — вигукнула Нора.

— Як хто?

І тоді ми розповіли пані А. цю історію, а вона зворушено слухала і немов уже бачила себе на місці тієї кухарки, яка покинула «Кафе Анґле»[2], щоб найнятися на службу до двох старих дів, а потім ще й витратила всі свої гроші, аби приготувати для них незабутній обід. Якоїсь миті пані А. втерла очі подолом фартуха й одразу повернулася до нас спиною, вдаючи, ніби конче мусить щось десь поправити.

Перш ніж я знову побачив її у сльозах, минули роки, проте цього разу вона плакала не від радості, а від страху. На той час стосунки між нами були вже доволі близькими, тож я анітрохи не збентежився, коли сказав, тримаючи її за руку:

— Ти зможеш із цим впоратися. Багато хто дозволяє хворобі взяти гору, але ти її знаєш, бо вже раз із нею зіткнулася. Сили тобі стане.

І я справді в це вірив. А потім у мене на очах вона почала буквально розпадатися на частини так швидко, що у нас уже не було ні часу на належне прощання, ні нагоди знайти відповідні слова, аби виразити все, що вона для нас означала.

Райська пташка (I)

Кінець настав швидко, та перед тим був іще знак, який його провістив; принаймні у тому, що то був таки знак, хотіла переконати себе пані А. в останні місяці. Так, наче попередження могло надати якогось сенсу тому, що насправді було просто нещастям.

Отже, останній подих літа за півтора року до похорону: пані А. працює в садку за будинком. Вона саме витягує з коренем непотрібне вже квасолиння, аби розчистити місце для савойської капусти, коли за кілька кроків від неї на один із каменів, якими позначено межі її прямокутної ділянки, сідає пташка.

Пані А. як стоїть, зігнувшись, попри свої шістдесят вісім років, до самої землі, так і завмирає, щоб не злякати пташку, а та дивиться на неї проникливим поглядом. Такої вона не бачила ще ніколи. Завбільшки десь із сороку, але забарвлення цілком інакше. Під голівкою пробивається лимонно-жовте пір’я, що переходить на груди і губиться у блакитному оперенні спини і крил, а ще у неї є хвіст із довгих білих пір’їн, які мають подібні на бавовняні ниточки кінці, закручені, мов гачки на рибу. Присутність людини пташину, схоже, не турбує; навпаки, вона, таке враження, й прилетіла сюди для того, щоб нею можна було помилуватися. Серце у пані А. раптом хтозна-чому починає шалено калатати, коліна мало не підкошуються. Їй спадає на думку, що та пташка