Читати книгу - "Острів Сріблястих чайок"

— Проблема? Таємниця?! — здивувався Борисенко, недовірливо поглядаючи на Івана Федоровича.

— Так, проблема! Йдеться про сріблясту чайку. Ви, мабуть, знаєте, що цей красивий птах частково гніздиться на островах Азовського моря. На відміну від чорноморської популяції, азовські сріблясті чайки дають колгоспам Приазов'я велику користь, знищуючи багато сірих ховрахів, мишей, полівок і різних шкідливих жуків.

— Це я засвоїв з вашої, Іване Федоровичу, роботи. Знаю, що сріблясті чайки — важливий об'єкт для досліджень, — поквапливо відповів Володимир Петрович і крадькома зиркнув на годинник. Це не випало з уваги професора.

— Не хвилюйтеся, колего, — посміхнувся він. — Все передбачено. Вас миттю доставлять на вокзал. Я розповідатиму стисло і назву лише вихідні пункти проблеми сріблястих чайок. Відомо, що на Азовському морі дуже мало островів. Бірючий острів та групи мініатюрних островів біля морських кіс — їх азовські рибалки називають Дзендзиками — оце майже і все. А тим часом останніми роками контрольні пункти на азовському узбережжі повідомляють, що на літніх кочовищах з'являється багато молодих сріблястих чайок. У той час, коли, за моїми розрахунками, вони ще не можуть прилітати з чорноморських островів. Це, так би мовити, перша ланка. Друге. Іноді ті самі контрольні, пункти раптом сигналізують про різке зменшення молодняка чайок, і запам'ятайте, дорогий колего, — саме в ці роки на початку літа, отут, — Іван Федорович швидко обернувся до стіни і закрив долонею ділянку на величезній карті Азовського моря, яка висіла біля столика, — саме тут бувають короткочасні шторми великої сили. Можна припустити, що якраз у цьому пункті під час штормів відбуваються катастрофи, які викликають численні жертви серед пташиного світу. А ми про це не маємо ніякісінького уявлення.

— Катастрофи?! Які ж можуть бути катастрофи на Азовському морі? В цьому районі навіть островів немає, — здивувався аспірант.

— У тому-то й справа, батечку мій, що ці острови на карту не нанесені, — задумливо промовив Іван Федорович. — Але острови в цьому місці можуть виникати.

— Нові острови? — ще більше здивувався аспірант. — Насмілюсь, Іване Федоровичу, сказати нам, що я не вірю в таке припущення, — закінчив він тихо і рішуче.

Професор уважно подивився на співбесідника, наче вперше його добачив.

— Не вірите? Мене така відвертість не дивує, навпаки — задовольняє, — проговорив він спокійно. — Але прошу вас, колего, до кінця вислухати мої теоретичні міркування, а потім ознайомитися з деяким фактичним матеріалом, — професор поклав руку на товсту папку, що лежала перед ним на столі. — В цьому районі моря багато мілин, а донні джерела настільки опріснюють воду, що тут спокійно живуть такі риби, як сазан, окунь і навіть звичайна річкова щука… З давніх часів сюди запливає нереститися морська риба. Ось чому цю ділянку закрили для судноплавства. Тепер же морські хвилі інтенсивно руйнують корінний берег ось тут, — професор показав на карті невеличкий населений пункт біля самого моря. — Ага… Так. Це селище Бичкові Води. Занесені хвилями далеко в море продукти берегового руйнування відкладаються в так званих зонах акумуляції. Ось вам і острів. Отакі, дорогий колего, мої теоретичні міркування. І, нарешті, остання ланка, — промовив Іван Федорович. — Це, з дозволу сказати, прошеніє рекомендую вам зараз прочитати. — Він витяг з папки досить зім'ятий аркуш з учнівського зошита і передав Володимирові Петровичу.

Безліч коротких резолюцій з довгими завитками різних підписів прикрашали поля аркуша.

З великими труднощами аспірантові вдалося прочитати цього на диво безграмотного листа, літери й слова якого, мов незграбні жуки, розповзлися в усіх напрямках.

«Прошеніє. Це з моря їхавши калабухою біля берега багато аж страшно дохлих мартинячих курчат плавало усе море жовте од них було всякіє там ученіє пташок які говорять вивчають треба припинити це безобразіє бо великі мартини все-таки впливають на економічну проблематину декого з нас». Ні дати, ні підпису не було».

— Анонімний лист. Якась нісенітниця, — пробурмотів аспірант, — скоріше, це жарт безнадійного дурня або повідомлення людини, якій не можна вірити.

— Чому ви так думаєте? — жваво поцікавився професор.

— Та хоча б тому, що ця людина дбає не про птахів, а зацікавлена в якійсь особистій, як там сказано, «проблематині»… — Володимир Петрович похитав головою і поклав листа на стіл.

— Приблизно так спочатку думав і я, — зауважив Іван Федорович. — Крім того, якщо це повідомлення й правдиве, — а це треба перевірити, — то воно, на превеликий жаль, старе, бо майже два роки мандрувало по канцеляріях різних установ і міністерств, і лише сьогодні, дві години тому, я його одержав. Тому й потурбував вас, шановний колего, в такий зовсім незручний, здавалося б, час. А надіслано листа з тих місць, куди ви їдете. І мені здається, що в цьому так званому «прошенії» є доля правди. А якщо так, то це дуже важливо. — Професор поглянув на годинник і поспішно підвівся. — Ми трохи захопилися. До відходу поїзда лишилося двадцять хвилин. Не забудьте, будь ласка, про сріблястих чайок. А тепер поспішайте. Біля виходу вас чекають. Бажаю успіху! — Іван Федорович міцно потис руку аспірантові.

… Коли Володимир Петрович, квапливо схопивши рюкзак, кинувся до виходу, на порозі він побачив Олю.

— Аспіранте Борисенко, зайдіть до канцелярії і розпишіться в журналі реєстрації наукових відряджень, — чітко, мов добре заучений урок, промовила вона.

— Запізнююсь… Я поспішаю… — почав було Володимир Петрович і осікся, бо зрозумів: нічого не допоможе. Він стрімголов кинувся до канцелярії.