Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дикі банани 📚 - Українською

Читати книгу - "Дикі банани"

316
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дикі банани" автора Аркадій Фідлер. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 62
Перейти на сторінку:
набувало принаднішого вигляду. На червоних грунтах росла соковита зелень і крислаті дерева, частіше траплялися зарості, і дзюркотливі струмочки. Здавалося, що й хати тут багатші, сади буйніші і люди не такі згорблені. Десь біля Ханчжоу ми проїжджали по такій прекрасній місцевості, що аж дух захоплювало: на низинних рисових полях височіло багато вапнякових гір, немов кількасотметрові скелясті вежі, у розщелинах яких поросла буйна зелень. Лагідні рисові поля, бундючні скелі, сонячні хатинки, що тулилися до них, чарівне небо — все це створювало картину якогось невимовного спокою і щастя.

— Чудово тут, правда? — запитав китаєць, мій знайомий по вагону, йому, видно, було приємно, що я в захваті від навколишнього краєвиду.

— Люди тут повинні бути щасливими! — відповів я.

— Щасливі, щасливі! — підтвердив він з ледь вловимою іронією.

— Хіба ні? — здивувався я.

— Не всі були тут щасливі! — пояснив китаєць і розповів мені про долю цієї привабливої землі.

Давним-давно, коли тут, на півдні, були ще дикі краї, китайські імператори засилали сюди багатьох поетів і художників, які впали в немилість при дворі. Саме тут народжувалися шедеври китайської поезії, що оспівували красу природи, саме тут зрошували землю гарячі сльози засланців, яких мучила туга за батьківщиною.

— Краса обличчя не завжди свідчить про те, що все інше гаразд, — усміхнувся мій співбесідник.

Але південне сонце щедріше за північне, і цей край з давніх-давен вабив до себе. Оцим шляхом, де ми їдемо, сюди вдиралися з півночі войовничі орди, винищуючи племена, що траплялися їм на дорозі, і, тільки діставшись гарячих тропічних долин, вони втрачали своє північне завзяття. Отже, в ті часи тут проходили і китайці, і вигнані ними племена мяо і таї. Потім по кістках китайців прокотилися татарські орди і хмари страшних монголів, які розбивалися лише об Тонкінську затоку. Всіх приваблювало сонце, всі прямували сюди в гонитві за багатством, у пошуках кращого життя, земного раю.

Напевно, це сонце і буйна південна рослинність справді мали чарівну силу, бо і в нас, пасажирів китайського експресу, зростало тепле почуття до цього краю.

Десь за станцією Куейлін я побачив у вагоні двох чоловіків, що стояли біля сусіднього купе. В перші дні подорожі мені нелегко було визначати національність місцевих жителів, але тут я відразу збагнув, що це не китайці: обличчя в них були більш пласкі, монгольські, в око впадали срібні кільця довкола шиї. По цій незвичайній оздобі їх легко було розпізнати. Це були мео, як їх називають в’єтнамці, — колишні володарі південнокитайських просторів, а тепер, після тисячолітньої боротьби, — жителі малодоступних, гірських районів Китаю, В’єтнаму, Лаосу і Сіаму.

Важко було сказати, якого вони віку, зате одне в їхніх обличчях не викликало сумніву: відвертість і якась приваблива простота, характерні для багатьох людей, що дуже зжилися з природою. Обидва не звертали ніякої уваги на пасажирів і пильно придивлялися до чогось у повітрі над долиною, якою ми саме проїжджали. Я теж глянув туди і, здивований, помітив величезну хмару білих метеликів, що сунула за поїздом. Сила-силенна цих істот летіла на південь, і було в тій незвичайній мандрівці щось зворушливе. Напевно, їх вабило на південь те саме, що колись, тисячі років тому, вабило туди людей, і вони вперто летіли до теплішого сонця, до кращого життя.

Обидва мео, очевидно, розуміли їх, бо жваво, хоч і тихо, обмінювалися своїми зауваженнями. Пізніше я не бачив уже ні метеликів, ні цих мео.

Тоді я навіть не думав, що в цій чудовій подорожі, сповненій всіляких переживань та несподіванок, скромне гірське плем’я мяо полонить моє серце.


В'ЄТНАМЦІ

Білі метелики, переліт яких я спостерігав під Куейліном, були дуже схожі на наших капусниць, добре відомих у країнах помірного клімату. Звичайнісінькі собі мандрівники з півночі, нічим особливим не примітні. А коли на другий день ми під’їжджали до останньої китайської прикордонної станції Пінгсянг, я з радістю занотував у своїй записній книжці три значущі слова із знаком оклику: «Нарешті, пишні тропіки!»

Так, це були вже тропіки. У повітрі стояв густий, характерний запах стиглої рослинності. Жителі тут — самі китайці, тільки рухи у них повільніші, наче ці люди мають дуже багато часу. Волога, задушлива спека відразу ж нагадала мені Мадагаскар і Амазонку. Як і там, вона вранці поїть людину спокусливими мріями, а опівдні мучить страшенною спрагою, Та особливо гостро відчути, що я в іншому кліматі, мені допомогли метелики.

Була вже осінь — у тропіках пори року теж визначено точно, — але в Пінгсянгу раптом зароїлися міріади метеликів, і всі вони були зовсім не схожі на тих, яких я бачив день чи два тому. Особливо щире захоплення викликав у мене один метелик, дуже красивий, хоч і звичайний для цієї місцевості. Вражало в ньому розкішне поєднання червоного і чорного кольорів з домінуючим жовтим. Придивившись до нього уважніше, я побачив, що це звичайнісінький капустяний білан — Ixias tonkiniana, капусниця. Але яка капусниця! Які чарівні барви подарувало їй сонце і які розміри! Я зрадів: видно, що це вже справжні тропіки,!

У Пінгсянгу ми пересіли на в’єтнамський поїзд і, проїхавши в глиб гір кілька кілометрів, опинилися на кордоні між Китаєм і Північним В’єтнамом. Тут проходив також вододіл між басейном річки Сі-кянг, яка лишилася позаду, і басейном Тонкінської затоки, що була ще попереду. Звідси ми почали спускатися вздовж гірського струмка, який поступово перетворився на повноводну річку Туонг, що звивалася в долині, надаючи їй чарівної краси. По сторонах височіли стрімкі гори з тропічними заростями, а внизу, обабіч залізниці, розкинулися рисові поля. Кожна п’ядь орної землі використана до краю. Саме були жнива. Люди на полях

1 2 3 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі банани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дикі банани"