Читати книгу - "Дикі банани"

набувало принаднішого вигляду. На червоних грунтах росла соковита зелень і крислаті дерева, частіше траплялися зарості, і дзюркотливі струмочки. Здавалося, що й хати тут багатші, сади буйніші і люди не такі згорблені. Десь біля Ханчжоу ми проїжджали по такій прекрасній місцевості, що аж дух захоплювало: на низинних рисових полях височіло багато вапнякових гір, немов кількасотметрові скелясті вежі, у розщелинах яких поросла буйна зелень. Лагідні рисові поля, бундючні скелі, сонячні хатинки, що тулилися до них, чарівне небо — все це створювало картину якогось невимовного спокою і щастя.

— Чудово тут, правда? — запитав китаєць, мій знайомий по вагону, йому, видно, було приємно, що я в захваті від навколишнього краєвиду.

— Люди тут повинні бути щасливими! — відповів я.

— Щасливі, щасливі! — підтвердив він з ледь вловимою іронією.

— Хіба ні? — здивувався я.

— Не всі були тут щасливі! — пояснив китаєць і розповів мені про долю цієї привабливої землі.

Давним-давно, коли тут, на півдні, були ще дикі краї, китайські імператори засилали сюди багатьох поетів і художників, які впали в немилість при дворі. Саме тут народжувалися шедеври китайської поезії, що оспівували красу природи, саме тут зрошували землю гарячі сльози засланців, яких мучила туга за батьківщиною.

— Краса обличчя не завжди свідчить про те, що все інше гаразд, — усміхнувся мій співбесідник.

Але південне сонце щедріше за північне, і цей край з давніх-давен вабив до себе. Оцим шляхом, де ми їдемо, сюди вдиралися з півночі войовничі орди, винищуючи племена, що траплялися їм на дорозі, і, тільки діставшись гарячих тропічних долин, вони втрачали своє північне завзяття. Отже, в ті часи тут проходили і китайці, і вигнані ними племена мяо і таї. Потім по кістках китайців прокотилися татарські орди і хмари страшних монголів, які розбивалися лише об Тонкінську затоку. Всіх приваблювало сонце, всі прямували сюди в гонитві за багатством, у пошуках кращого життя, земного раю.

Напевно, це сонце і буйна південна рослинність справді мали чарівну силу, бо і в нас, пасажирів китайського експресу, зростало тепле почуття до цього краю.

Десь за станцією Куейлін я побачив у вагоні двох чоловіків, що стояли біля сусіднього купе. В перші дні подорожі мені нелегко було визначати національність місцевих жителів, але тут я відразу збагнув, що це не китайці: обличчя в них були більш пласкі, монгольські, в око впадали срібні кільця довкола шиї. По цій незвичайній оздобі їх легко було розпізнати. Це були мео, як їх називають в’єтнамці, — колишні володарі південнокитайських просторів, а тепер, після тисячолітньої боротьби, — жителі малодоступних, гірських районів Китаю, В’єтнаму, Лаосу і Сіаму.

Важко було сказати, якого вони віку, зате одне в їхніх обличчях не викликало сумніву: відвертість і якась приваблива простота, характерні для багатьох людей, що дуже зжилися з природою. Обидва не звертали ніякої уваги на пасажирів і пильно придивлялися до чогось у повітрі над долиною, якою ми саме проїжджали. Я теж глянув туди і, здивований, помітив величезну хмару білих метеликів, що сунула за поїздом. Сила-силенна цих істот летіла на південь, і було в тій незвичайній мандрівці щось зворушливе. Напевно, їх вабило на південь те саме, що колись, тисячі років тому, вабило туди людей, і вони вперто летіли до теплішого сонця, до кращого життя.

Обидва мео, очевидно, розуміли їх, бо жваво, хоч і тихо, обмінювалися своїми зауваженнями. Пізніше я не бачив уже ні метеликів, ні цих мео.

Тоді я навіть не думав, що в цій чудовій подорожі, сповненій всіляких переживань та несподіванок, скромне гірське плем’я мяо полонить моє серце.

В'ЄТНАМЦІ

Білі метелики, переліт яких я спостерігав під Куейліном, були дуже схожі на наших капусниць, добре відомих у країнах помірного клімату. Звичайнісінькі собі мандрівники з півночі, нічим особливим не примітні. А коли на другий день ми під’їжджали до останньої китайської прикордонної станції Пінгсянг, я з радістю занотував у своїй записній книжці три значущі слова із знаком оклику: «Нарешті, пишні тропіки!»

Так, це були вже тропіки. У повітрі стояв густий, характерний запах стиглої рослинності. Жителі тут — самі китайці, тільки рухи у них повільніші, наче ці люди мають дуже багато часу. Волога, задушлива спека відразу ж нагадала мені Мадагаскар і Амазонку. Як і там, вона вранці поїть людину спокусливими мріями, а опівдні мучить страшенною спрагою, Та особливо гостро відчути, що я в іншому кліматі, мені допомогли метелики.

Була вже осінь — у тропіках пори року теж визначено точно, — але в Пінгсянгу раптом зароїлися міріади метеликів, і всі вони були зовсім не схожі на тих, яких я бачив день чи два тому. Особливо щире захоплення викликав у мене один метелик, дуже красивий, хоч і звичайний для цієї місцевості. Вражало в ньому розкішне поєднання червоного і чорного кольорів з домінуючим жовтим. Придивившись до нього уважніше, я побачив, що це звичайнісінький капустяний білан — Ixias tonkiniana, капусниця. Але яка капусниця! Які чарівні барви подарувало їй сонце і які розміри! Я зрадів: видно, що це вже справжні тропіки,!

У Пінгсянгу ми пересіли на в’єтнамський поїзд і, проїхавши в глиб гір кілька кілометрів, опинилися на кордоні між Китаєм і Північним В’єтнамом. Тут проходив також вододіл між басейном річки Сі-кянг, яка лишилася позаду, і басейном Тонкінської затоки, що була ще попереду. Звідси ми почали спускатися вздовж гірського струмка, який поступово перетворився на повноводну річку Туонг, що звивалася в долині, надаючи їй чарівної краси. По сторонах височіли стрімкі гори з тропічними заростями, а внизу, обабіч залізниці, розкинулися рисові поля. Кожна п’ядь орної землі використана до краю. Саме були жнива. Люди на полях