Читати книгу - "Дім з вітражем"

Навпроти нашого будинку розташовувався відділок міліції, і кілька міліціонерів товклися на півкруглому балконі якраз на рівні мого вікна. «Що станеться, якщо зараз один із них підніме зброю і націлить її на мене?» — думала я. Даремні фантазії! Я без вагання померла би замість Мами, одначе я добре знала, що на Остаточному Аукціоні Смертей за неї одну дали б дванадцять таких, як я. Вона була велика. Вона хотіла вмерти. Їй вдалося.

Ріка незнайомих голів пливла, зітхала і жебоніла. Кожен її рух відлунював у мені спазмом страху. Вона мала досить сили, щоби мене поглинути.

У натовпі були вагітні на вигляд жінки середнього віку, замотані в плащі до середини литки і сірі хустки. Я знала, що вони ховають під одягом. Були там і чоловіки в чорному одязі, у яких з-під пахв стирчали схожі на вудки кийки. І я здогадувалася, що це означає. Водночас я не мала жодного уявлення, що це за люди, що спільного вони могли би мати з Мамою. З її мецо-сопрано і колекцією всіх опер світу на платівках, з її світлою шкірою і звичкою читати під час їжі, з її довжелезними мигдалевидними нігтями. Вона не запрошувала їх додому, не бували вони і на її концертах. Вони не віталися з нею на вулицях і не пили разом кави у «Вірменці». Не працювали з нею і не приносили машинописів, які треба було прочитати за ніч. А тепер-от вони прийшли і голосять так, наче Мама була гілкою, відтятою від їхнього дерева! Вчора якась незнайома баба подзвонила в наші двері, питаючи, о котрій почнеться прощання з «нашою Маріанною».

Чи були вони винними в її смерті?

Я навідріз відмовилася брати участь у похороні. Я стояла біля вікна аж доти, доки останній молодик із вудкою не сховався за рогом будинку, схожого на трансатлантичний лайнер, доки звуки труб не розчинилися у повітрі. На бруківці залишилося кілька розтоптаних пачок сигарет «Орбіта». Тоді я відвернулася від вікна й пішла грати на піаніно — і ніхто (крім мене) не назвав би цю какофонію грою. Хіба — Прабабка. Цей день ми провели в її кімнаті, ні словом не озиваючись одна до одної. У перервах між вправами я чула, як вона шкребе стіну пожовклими наманікюреними пальцями, і як росте дерево на нашому подвір’ї.

Аба повернулася додому після обіду, з очима, підведеними темно-вишневими синцями. У них я помітила щойно прийняте рішення відтепер присвятити мені все своє життя. Ось що вона розповіла мені про похорон:

— Хвиля людей, що несли труну з Мамою в бік Личаківського цвинтаря, наростала на очах. Коли її початок уже доходив до середини вулиці Пекарської, і до процесії почали приєднуватися студенти-медики — з усіх будівель інституту по черзі, — кінець усе ще звивався десь у районі площі Галицької. Перешіптувалися, що міліцейські кордони вже чекають біля цвинтаря, але хіба це могло якось вплинути на рух цунамі?

Приблизно на рівні Музею патанатомії, де вже багато років у банці з формаліном спочивають стійкі до змін державного ладу руки штатного міського ката, оркестр зрезигнував із Шопена. Не починали і звичайних радянських маршів. Сталося так, що трубачі заграли заборонену «Червону калину»:

Духовим вторував наростаючий спів — драматичний і злий. Жінки витягували з-під плащів ікони — і ось побляклі від багаторічного лежання в підвалах та на горищах лики святих Юрія та Миколая, а також архангела Михаїла зринули вгору.

— Ганьба катам Маріанни! — вигукнув хтось.

— Ганьбаааааа! — відгукнулися тисячі горлянок.

— Ми помстимося за Маріанну?

— Клянеееемось!

Ніби на підтвердження цих слів чоловіки з вудками почали обережно ними потрясати, розгортаючи водночас прикріплені до древець заборонені синьо-жовті прапори. Процесія посувалася вперед, невблаганно наближаючись до трьох арок головного входу на цвинтар. На перпендикулярній до Пекарської вулиці Мечникова вже перекрили рух трамваїв, а вздовж усього периметру цвинтарної огорожі було виставлено ланцюг міліціонерів, прикритих рядом бронетранспортерів. Попри це — демонстрація просувалася вперед.

У мить, коли ті, хто ніс труну, порівнялися з коліями, диригент, невисокий і лисий, швидко підняв свої великі долоні вгору. Це був знак, який усі вмить розшифрували. Люди затягли «Ще не вмерла Україна».

Міліціонери теж ніби чекали цього моменту. Як за сигналом, вони почали виривати жінкам із рук ікони, вишарпувати прапори, що їх тримали чоловіки. Це, своєю чергою, привело в рух добродіїв у чорних шкірянках, з великими вівчарками на повідках. Вони рвонули в бік людей, які втікали у бічні вулички, ховаючи кольорові плахти стягів за пазухи, на бігу викидаючи вудки. Упійманих заштовхували в машини.

Аба запам’ятала хлопця з прапором, який, шукаючи куди втікати, кинувся у бік телефонної будки, але позаяк там уже хтось був, вискочив на дах. Там він почував себе в значно більшій безпеці, тож, затиснувши древко прапора між ногами, став весело крутити міліціонерам дулі. Чоловік у чорному кинув коротку команду, і за кілька секунд видресируваний пес був уже на даху будки. Яким був фінал цієї сценки, Аба побачити не встигла: процесія зайшла на територію цвинтаря і потяглася вгору, проминаючи могили Марії Конопніцької, Івана Франка і Соломії Крушельницької. В’ячеслав Чорновіл, який того дня мав чорні тіні під очима, всю дорогу йшов нарівні з труною. Вперше в житті він, здавалося, не помічав, що його людей цькують собаками, б’ють палицями, забирають у міліцію. Він ішов, дивлячись прямо перед собою. Напевно, думав про те, що це він мав загинути, а не Маріанна.

До місця насправді дійшло небагато, переважно ті, хто знав Маму особисто. Звідси, з пагорба, було видно розгромлений Цвинтар «орлят», петлю сьомого трамваю і затишні вілли Погулянки.

— Український народ може пишатися своєю донькою