Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

Скандінавія подарувала нам у цьому лише столітті плеяду майстрів, демократичних за характером творчості та безмежно обдарованих у кожному задумі. Сельма Лагерлеф, Галдор Лакснес… Нексе стоїть між цими дуже відмінними за світоглядом та манерами письма майстрами як одна з найвищих вершин архіпелагу різномовної скандінавської прози двадцятого віку.

Романи, оповідання, статті, робота у Всесвітній Раді Миру. Він помер у вісімдесят п’ять, 1954 року, не вивершивши й малу частинку безмежних своїх задумів. Є в Нексе оповідання «Пасажири вільних місць» — про людей, що ввіходять до нього в купе, ніким не помічені, уявлені письменником, і їдуть з ним, сповідуючись в кожній з печалей, оповідаючи про малі свої радощі. Людей тих ніхто не бачить, їх не можна уздріти збайдужілими очима, а він, Нексе, має розказати про них цілому світові, повинен встигнути, встигнути, встигнути… Бо скільки ще в земних поїздах вільних місць і скільки людей чекають своєї черги, виглядаючи потяг, що простуватиме до щастя, обов’язково до щастя. У великім купе, здатному прийняти всіх подорожніх, чекає на них Мартін Андерсен-Нексе, великий син Данії, чоловік з сивою чуприною бувалого мореплавця і мужнім серцем чесного митця. Чоловік, що тікав з фашистської тюрми, був каменярем та хліборобом, вмів любити свій народ і стріляти у ворогів його. Все зразу. Саме тому писати про Нексе неймовірно складно, життя цієї людини варте романів, а не передмов. Втім, сам він розповів про себе найліпше. Про себе і про світ, що його належить змінити.

Віталій КОРОТИЧ

Закинувши дерев’яну скриньку на спину, він важко йшов вулицею в напрямку пошти. Дорогою він мугикав якусь пісню і ступав у такт мелодії; хоч обличчя його й не міняло свого виразу, а проте легко можна було спостерегти, що він у найкращому гуморі.

Та загледівши пошту, він замовк і помалу сповільнив ходу. А перед дверима й зовсім спинився.

Чи, бува, не боїться, га?

Боїться? Він? А хто в каменярні найспритніше закладає вибухівку? Хто, як не він, кинувся до дужого Бергендаля, коли той у п’яній маячні вигнав з хати дружину й заходився трощити меблі? Ні, він нікого не боїться, принаймні своїх людей. Та інша річ урядники, від них ніколи доброго слова не почуєш, а від цих, на пошті, — й поготів. Нарешті він усе-таки зважився зайти й підступив до віконця.

Віконце відчинилося, і хтось спитав неприязно, навіть не глянувши на нього:

— Вам чого?

Та він би хотів ризикнути на восьмину квитка нової серії.

Чому ж урядник мовчить? Може, гадає, що за восьмину квитка не варто морочитися? Певне, звик, що в нього купують цілого квитка або й кілька за раз. А може, й не тому, може…

Швед скинув на себе оком: шкуратяні штани, полатані молескіновими клаптями, дерев’яні шкарбани на ногах, постягувані залізними клямрами там, де потріскалися, — він майже сам себе зневажав ту хвилину. Подумати, йому, вбогому каменяреві, забаглося викинути гроші на лотерею! Але ж багато хто виграє, то чому ж би не спробувати, звісно, тільки на перший тираж. Тоді завше можна буде викрутитися й не поновляти квитка далі. Швед підвів очі й поглянув на урядника, що й далі писав собі, не звертаючи на нього уваги.

То чи не міг би він придбати квиток з великим номером, і конче непарним?..

Та сама мовчанка.

Нарешті урядник обернувся до нього й спитав:

— А як із порукою?

— Із порукою? — вражено перепитав Швед.

— Еге ж, із по-ру-ко-ю! — уже сердито відрубав той.

— Я не знав… не думав… — пробелькотів збентежений Швед.

— Отож-бо, не знали й не думали! Ви, мабуть, гадаєте, що ми тут на те й сидимо, щоб анулювати квитки, як ви відмовитесь платити, га?

Урядник знову схилився над столом.

Швед не рушив з місця.

Порука… звісно, поруки треба, ясна річ, без неї годі обійтися. Як він забув! Біднякові-бо завше треба мати поруку, що гроші, якими він платить, чесно зароблені. Еге ж, йому й таким, як він, ще не досить мати чесне обличчя. А все ж прикро: як ти бідний, то хтось мусить поручитися, що ти не збіднієш ще дужче до кінця місяця. І прикро, що ти стоїш із грошима в жмені й не можеш нічого дістати, бо ти бідний. Заплатити за всю серію… якби ж то змога, то він шпурнув би тому перогризові гроші на стіл! Та нема чого шпурнути. Пору-ка?.с Хто ж за нього поручиться? Його нужденні товариші, але їх ого скільки треба, щоб урівноважити шальку з восьминою лотерейного квитка.

Швед забув, що допіру мав намір занехаяти квитка після одного або двох тиражів. Він міркував і так і сяк, аж розсердився. Але з його покірного виду нічого не можна було пізнати, та він і сам не хотів показувати злості. Між товаришами він міг удатися до кулаків, у гіршому разі — й до ножа; та коли маєш діло з королівським урядником, і ще й уповноваженим продавати лотерейні квитки, то кулаки й ніж хіба що можуть запровадити тебе до в’язниці. Тому Швед і заховував покірний вигляд, нерішуче наміряючись іти.

Ту хвилину урядник знову підвів голову й глянув на Шведа: його дріб’язкове канцелярське шанолюбство було вдоволене сумирним виглядом прохача.

— Ну хай уже! Я вам вірю, беріть квитка. Тільки не забувайте вчасно поновити його!

Ні, та де! Пан урядник може бути цілком певний! Хай він крізь землю западеться, якщо забуде!

Обличчя