Читати книгу - "Зима у горах"

—     Якщо так піде й далі, то ви знатимете про мене все, а я про вас нічого,— відповіла Беверлі, але так, ніби їй було байдуже. Мабуть,— додумав Роджер,— їй взагалі до всього

байдуже. А все через оту непостійність, оте каліфорнійське сонце, оте руйнуй-і-будуй-паново ставлення до всього на світі. Та ще й через таткові гроші — насамперед через таткові гроші. Погляд в неї якийсь порожній. Мабуть, вона ще не уявляє, що таке справжня досвідченість. Ну, та це й добре. Справжню досвідченість він покаже сам, аби лиш це дівчисько постачило йому добрий товар.

—     Я про себе нічого цікавого розповісти не можу,— мовив він, ковтнувши із склянки.

—     Так не буває — щоб нічого цікавого. Чим ви займаєтесь?

Страждаю. Це моя професія. Повзаю по землі й аж знемагаю від болю й горя.

—     Нічим не займаюся,— відповів він.

—     І я так само,— посміхнулась вона, знову перетворюючись на втілення млявості й байдужості.

—     Але завтра,— сказав він удавано серйозно,— я таки дечим займуся. Завтра в мене клопоту з ранку й до вечора,

—     Он як? Що ж ви робитимете?

—     Показуватиму вам гори.

В її очах начебто зблиснув вогник цікавості.

—     Гори? Уельські гори? Вони хіба близько?

—     Хребет Сноудон. Він починається звідси.

—     Я бачила кілька скелястих пагорбів. Але їхала сюди майже весь час рівниною.

—     Ви їхали через Денбігську низовину. Це ми вже з’ясували. А гір не бачили тому, що вони були в тумані.

Вона засовалась на дивані. Він помітив, що джинси сидять на ній мов улиті, наче намальовані.

—     Ви добре знаєте ці місця, Роджере?

—     Ні, зовсім не знаю. Я тут уперше.

—     Справді? Звідки ж вам відомо, де гори?

—     Коли я їхав сюди поїздом з Лондона,— відповів він,— то розгорнув карту Північного Уельсу й понад годину вивчав її. І, як наслідок, тепер знаю, що й де.— Погляд його ковзнув по її грудях.— І з превеликим задоволенням усе покажу вам.— Те, що я тобі покажу, ти довго пам’ятатимеш,

—     Але ж у вас немає машини,— лінькувато протягла вона.— Ви ж приїхали з Лондона поїздом.

—     Саме так,— рішуче підтвердив Роджер.— Ми поїдемо на вашому моторолері.

Вона засміялась.

—     Непогано сказано. Ви мені довіряєте?

Він кивнув.

— Беззастережно.

Незабаром вони розійшлися по своїх кімнатах. Роджер запустив був кілька пробних куль, але без особливих сподівань на блискавичний успіх. Адже за день вона подолала на своїй таратайці чималу відстань, зупиняючись лише для того, щоб чогось перехопити. («Я купила трохи риби із смаженого картоплею і з’їла все просто на вулиці»). Ні, нехай вона відіспиться. На штурм він піде завтра.

Наступного ранку Роджер встав удосвіта. Він старанно поголився і причепурився. Востаннє оглядаючи себе в дзеркалі, він помітив на нічному столику розгорнуту книжку. Це була «Граматика валлійської мови для початківців» доктора Конроя, видрукувана в Понтіпулі 1904 року. За планом, заздалегідь накресленим ним самим, Роджер мав розпочати вивчення праці доктора Конроя саме цього ранку. Проте він не шкодував, що план доведеться порушити.

Не можна сказати, щоб він збирався байдикувати. Він приїхав сюди вивчати валлійську мову. Філологія — це його фах, а фахівець повинен постійно розширювати знання зі свого предмету. Проте Роджер бажав одночасно розширити й коло зв’язків з особами жіночої статі. Він з’ясував, що в університеті Упсали є великий факультет кельтських мов, і мав підстави сподіватися, що коли додасть до свого вченого обладунку знання валлійської, а можливо, й ірландської мови і зробить власний, хай незначний, внесок у кельтську філологію, то зможе дістати роботу в Упсалі. Роджеру кортіло переїхати туди, бо йому подобались високі на зріст, біляві дівчата з гарними зубами, а їх, він знав, в Упсалі хоч греблю гати.

Вивчивши книжку доктора Конроя, а також побувши місяць або й два в місцевості, де більшість населення розмовляє по-валлійськи, Роджер сподівався підвищити свій професійний рівень, щоб потім націлитися безпосередньо на Упсалу. Та здійснення цих планів потребувало чимало часу, а його плотські бажання надто вже йому дошкуляли. Роджеру часто спадало на думку, що краще було б, якби милостивий творець усього сущого якось по-іншому розв’язав проблему продовження роду людського. Нехай би, скажімо, статевий потяг прокидався в людині раз на три роки, а решту часу вона жила спокійно. Homo sapiens, вважав Роджер, надто хтива тварина. Та що вдієш, коли в людей заведено саме так, а не інакше! Учора ввечері по приїзді він не нагледів у готелі підходящої здобичі. Дівчина, що сиділа за конторкою портьє, виявилась класичною валлійською красунею, але саме де й було погано: така красуня, до того ж з місцевих, безперечно має дружка. В подібних справах Роджер був реалістом. Зрештою, йому вже сорок, ні молодістю, ані багатством він похвалитися не може, та й особливою вродою теж. Усі свої перемоги він здобув упертістю й умінням не пропустити слушної нагоди.

Рішуче настроєний, він рано спустився поснідати, потім зайнявся підготовкою. Беверлі піде не було видно вона, певно, з тих дівчат, які звикли спати допізна і, можливо, навіть не уявляв, що в когось заведено інакше. Роджер випросив на готельній кухні пакунок з холодним обідом, купив у винному магазині на тій же вулиці, що й готель, дві пляшки рейнвейну й запхав усе це в чистий рюкзак. Після цього приніс із номера свій плащ, акуратно поклав його біля себе в крісло й усівся у вестибюлі, стежачи за дверима ліфта. Він будь-що підстереже Беверлі, коли вона спуститься снідати, й рішуче нагадає про їхню домовленість. І ніякі спроби відмовитися, послатися на забудькуватість або зміїну настрою їй не зарадять. Красуня-брюнетка за столиком портьє кинула на Роджера холодний і, як йому здалося, трохи насмішкуватий погляд, коли вій влаштувався, мов кіт навпроти мишачої нірки, але він був досить