Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

Вони стояли в центрі величезного майдану завбільшки з кілька футбольних полів, оточеному чотирма височенними сірими мурами, подекуди густо в’юнився плющ. Мур, не менше як кількасот футів заввишки, утворював ідеальний квадрат, й посередині кожної з його сторін зяяв прохід до самої гори, що вів, як звідси здалося Томасові, в якісь ходи і довгі коридори.

— Гляньте на зелепуша, — пролунав рипучий голос; Томас не бачив, хто це сказав. — Йому так припала до душі нова землянка, що він собі зараз гнилі в’язи скрутить.

Кілька хлопців засміялися.

— Стули пельку, Галлі! — озвався грубший голос.

Томас знову перевів погляд на дюжину незнайомців, які його обступили. Він міг уявити, який зараз має вигляд: почувався-бо так, наче його наркотиками накачали. Високий білявий хлопець із квадратною щелепою хмикнув, байдуже дивлячись на нього. Інший, дебелий, дивився на Томаса круглими від подиву очима, нервово переминаючись із ноги на ногу. Ще один, кремезний м’язистий хлопець з азіатською зовнішністю і високо закасаними рукавами, аж видно було біцепси, також уважно вивчав Томаса. А темношкірий, той, який привітав Томаса, спохмурнів. Решта витріщалися.

— Де я? — запитав Томас — і здивувався, вперше на його короткій пам’яті почувши власний голос. Звучав голос якось не так: хлопець очікував нижчого тембру.

— У кепській місцині, — відповів темношкірий. — Розслабся.

— Хто буде його наглядачем? — хтось гукнув з натовпу.

— Я ж казав тобі, гнилоголовий, — озвався пронизливий голос, — це ж дрист, от і стане помийником — без сумніву.

Натовп вибухнув дружним реготом, наче хлопців досі не чули нічого кумеднішого.

Од великої кількості незрозумілих слів Томас геть розгубився. Шлапак. Дрист. Наглядач. Помийник. Слова вилітали у хлопців з такою легкістю, що здавалося дивним, чому Томас їх не розуміє. Напевно, через втрату пам’яті він забув частину словникового запасу, а це страшенно дезорієнтувало.

Різні почуття вирували у ньому, борючись за першість. Замішання. Цікавість. Паніка. Страх. Та гору взяла безвихідь, так наче світ для нього закінчився: його стерли з пам’яті й замінили чимось жахливим. Хотілося дати драла і сховатися від людей.

— …та навіть у такому разі, закладаюся на свою печінку, — долинув той самий рипучий голос. Томас досі не бачив обличчя мовця.

— Стули пельку, кажу! — гаркнув темношкірий хлопець. — Ще слово — і наступну перерву буде скорочено наполовину!

Мабуть, це ватажок, збагнув Томас. Витрішки незнайомців дратували його, і він зосередився на огляді місця, яке хлопець назвав Глейдом.

Майдан був вимощений величезними кам’яними блоками, з тріщин і стиків яких стриміли пучки гінкої трави і бур’яну.

В одному кутку розташувалася дивна на вигляд стара дерев’яна споруда, що разюче контрастувала з сірим муром. Будівлю оточували кілька дерев, що корінням, як вузлуватими руками, чіплялися за кам’яний підмурок. В іншому кутку прозирав город — Томасові вдалося розгледіти кукурудзу, помідори, фруктові дерева.

На тому боці майдану розташувалися дощаті загони для овець, корів і свиней. Нарешті, четвертий кут приховували зарості дерев; найближчі були хирявими — здавалося, що вони от-от засохнуть. Було дуже ясно, однак сонця на блакитному і безхмарному небі Томас не побачив. Неможливо було визначити ані сторін світу, ані часу за тінями, що їх мали відкидати мури. Зараз міг бути як ранній ранок, так і пізній вечір. Томас глибоко вдихнув, силкуючись заспокоїтися, і вловив цілий букет запахів: свіжозораного ґрунту, гною, глиці, чогось гнилого і чогось ароматного. Чомусь він був певен, що саме так пахне ферма.

Томас знову подивився на людей, що поневолили його: попри зніяковіння, йому страх як хотілося засипати їх питаннями. «Поневолювачі, — подумав він. А тоді: — І чому це слово спливло в пам’яті?» Він вдивлявся в обличчя, намагаючись оцінити, з ким має справу. Очі одного з хлопців палахкотіли неприхованою ненавистю, і Томас мимоволі зіщулився. У хлопця був настільки лихий вигляд, що Томас зовсім не здивувався б, коли б той просто зараз напав на нього з ножем. Чорний чуб упав хлопцеві на очі, й він відкинув його назад різким рухом голови, після чого розвернувся і попрямував до масної металевої жердини коло дерев’яної лавиці. На вершечок жердини поповз різнобарвний прапор і мляво повис у нерухомому повітрі, тож малюнку роздивитися було неможливо.

Збентежений Томас спостерігав, як хлопець, піднявши прапор, повернувся і сів на лавицю. Томас швидко відвів очі.

Зненацька ватажок гурту, на вигляд сімнадцятирічний хлопець, ступив крок вперед. На ньому була доволі звична одежина: чорна футболка, джинси й кросівки, на руці красувався електронний годинник. Дивно було бачити людину, вбрану в такий пересічний одяг, адже Томас чомусь вирішив, що кожен тут мусить носити щось на кшталт тюремної роби. Волосся темношкірого було коротко підстрижене, а обличчя — ретельно виголене. В його зовнішності не було нічого загрозливого, хіба незмінний сердитий погляд.

— Це довга історія, шлапак, — промовив хлопець. — Помаленьку ти все дізнаєшся — завтра я візьму тебе на екскурсію. А доти… постарайся нічого не зламати. Я — Альбі, — простягнув він руку. Чекав на потиск.

Томас на потиск не відповів. Інстинктивно він одвернувся від Альбі, мовчки побрів до найближчого дерева і сів під ним, прихилившись спиною до шорсткого стовбура. На нього знову накотив майже нестерпний страх, та він глибоко вдихнув і спробував подолати паніку. Просто змиритися. «Якщо піддасися страху, то вже не зможеш нічого з’ясувати».

— Так розкажи, — мовив Томас тремтячим голосом. — Розкажи мені довгу історію!

Альбі озирнувся на приятелів, закотивши очі, і Томас знову обвів поглядом натовп. Він не помилився — тут було п’ятдесят-шістдесят хлопців різного віку: були ще зовсім діти, були й старші підлітки, як Альбі. Той видавався одним з найстарших. І раптом Томас із жахом збагнув, що зовсім не пам’ятає, скільки років йому самому.

— Я серйозно, — запитав він,