Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Семен з жалем подивився — от якби все це можна було забрати, а так — ну що ті п’ятдесят кіло. Але правильно люди кажуть: хто в дорогу раз ходив, уже не покине. Він ще сюди прийде, і ще, і ще. Сіль ця нікуди від нього не подінеться.

Решта вже завантажились і з цікавістю спостерігали за Семеном — як він і що. Діло молоде, кожному приємно повчити, підказати, щоб не набирав багато, і байку розповісти, як кум від куми борошно ніс. Але на диво, хлопець не жадував і не метушився. Дядько Кіндрат перезирнувся з отаманом, схвально мугикнув і засунув до рота суху стеблину.

— Ну що, хлопці, завантажились? — це, звісно, до Семена, бо всі інші вже давно сиділи на набитих торбах.

Хлопець обернувся до отамана, затягуючи останню мотузку, угукнув та ствердно хитнув головою.

— Добре. Тоді баритись не будемо — ніч довга, а день довший, — всі потроху почали підводитись, а отаман продовжував: — Добре, хлопці, як дійшли, а як вертатися — Бог знає.

І потім, поки чумаки допомагали один одному закинути вантаж на плечі і приладнати зброю, а Семен все не міг зважити, як же тепер зручніше нести автомата, доки збиралися, всі чомусь мовчали, тільки дядько Кіндрат щось мугикав під ніс і стукав лівим чоботом по землі. А тоді отаман оглянув всіх уважно, подивився на Місяць, щось прошепотів самими губами і вклонився на всі боки:

— Спасибі за сіль!

— Спасибі за сіль! Спасибі… — і собі вклонилися чумаки, а Семен ще відмітив, як легко, навіть не спираючись на зброю, згинався отаман. А був він не молоденький, і на плечах мав, як і всі, півсотні кіл.

Обернулися та пішли під зорями. Гриць попереду — дозорний, Семен за Іваном, всередині, отаман — позаду, як годиться. Дядько Кіндрат шкандибав передостаннім, а в зубах тримав ту саму стеблину, суху й солону. Автомати гойдалися в такт ході, а Місяць, білий, як сіль, дивився згори.

- Іване, а, Іване! А що ти з грошима робитимеш?

Іван озирнувся через плече і посміхнувся на один бік:

— Спалю.

Але Семен розмовляв більше з собою і тому не почув глузування.

— А я собі автомата нового справлю і чоботи. І взагалі, не вік же злидарювати — от зберу грошей, до ближніх печер переберемося, заживемо. Може, й оженюся, — важкі бесаги тягли плечі, тому краще було більше розмовляти. Звичайно, про щось приємне. А крім того, дійшовши в один бік, Семен вважав себе коли не рівним — а чому, власне, «коли не»? — рівним, майже зовсім рівним серед цього досвідченого товариства. Зрозуміло, він молодий, зрозуміло, має слухатися поки що. Але чим гірший він за Гриця? Нічим. Якби той не був таким здоровим, то взагалі його б ніхто не взяв. А Іван? Ну, Іван розумний, сказати вміє, як треба, але чи розумніший він за нього, Семена? Навряд чи. І носа дере, і ноги в нього криві — он як іде набакир.

Дядьки вже старі — скільки вони ще ходитимуть, то й залишається він один. А що? Справді, буде водити, не гірше за дядька Левка, от побачите.

- Іване, а Іване! А чом ти не жонатий ще, наче гроші маєш?

Іван обернувся і навіть відкрив рота, щоб відповісти, але тут Гриць спереду озвався застережливо:

— Увага!

І Семен мало обличчям не влетів у Іванового заплічника — так несподівано той зупинився.

— Чорт!

Дядько Кіндрат позаду загримів автоматом, Іван взявся за свого, а дядько Левко обігнав їх і підійшов до Гриця. Тоді тільки Семен зметикував, що треба й собі озброїтись, і потяг автоматний ремінь з плеча. Всі сторожко озирались. Спереду про щось радилися, але як Семен не вдивлявся в обрій, він так нічого й не помітив. Біс його зна, що Грицю приверзлося.

Але все ж таки щось там було, бо далі завернули ліворуч і пішли без дороги навпростець.

Семен розпитувати якось не наважився — всі мовчать, може, так і треба. Дядько Левко залишився попереду разом з Грицем, тепер ззаду підпирав один дядько Кіндрат. Він щось собі мугикав під носа — чи то пісню співав, чи то молився.

— Диви, свиня ходила! — Іван вказав на землю трохи праворуч. Там, в пилюці, чітко вирізнявся відбиток ратиці — роздвоєний зі шкребками пазурів — як це вони їх не стирають? — і завбільшки з долоню.

— Ого!

— Та це ще маленька, а от яку я був підстрелив, пам’ятаєте, дядьку Кіндрате?

Дядько ззаду обізвався рипуче-скептично:

— Ти його слухай більше. Там порося було, і те мало ногу йому не від’їло, доки забив.

— Та то ви переплутали, — Іван підморгнув Семенові через плече. — Сміються дядько. А я тобі кажу, свиня була з Гриця на зріст, не брешу, м’яса стільки! Жалко, що їсти не можна.

Семен згадував, як його в дитинстві лякали, щоб на верх не ходив — свині з’їдять. Вкрадуть та з’їдять. І як він одного разу на верху здибав таки підсвинка, добре хоч не свиню, як злякався, видряпався на гілку, а той пройшов мимо, не помітив, слава Богу. Семен нікому про це не казав, але й досі пам’ятав хижі свинячі очі й пазурі, що шкребли землю на кожному кроці, здавалося, аж іскри викресували. Тому зараз він тільки кивнув головою і про всяк випадок перевірив автомата на боці.

— Ви, свинодави, відстаєте. Ворушіться, давайте, — голос дядька Кіндрата підштовхнув у спину. Іван з Семеном прискорили ходу, і торби їхні застрибали на спинах. Ет, чорт, забалакались.

А потім настала черга Івану йти попереду, і Гриць став у середині. З Грицем розмовляти — марна справа. Семен тупав, впершись поглядом у широченну спину в сірій куфайці. Оце так спина! Правду говорили дядько Кіндрат — Грицю голови не потрібно, у нього плечі є. Точно.

Плечі гойдались попереду, цілком затуляючи обрій, і