Читати книгу - "Балакучий згорток"

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, потім встановили парасолю (латка тіні від неї була завбільшки з добрячий гриб), а Пенелопа відкоркувала три пляшки лимонаду.

Вдячні навіть за той клаптик затінку, діти полягали під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою, знесилені веслуванням хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. Пенелопа зробила останній ковток, трохи подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну — поглянути, що там, на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було важко, але дівчинка дісталася-таки до вершечка дюни і побачила, що пляж простягається далеко, ген до обрію — так їй здалося, — але вдалині від спеки здіймалося марево, і виразно розгледіти що-небудь було ніяк. Дівчинка вже збиралася повертатися назад, під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега — там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами — аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька — пакунок заговорив.

— Егей! — вигукнув згорток рипучим голосом. — Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Вся ця хитавиця — гойда-да, гойда-да — вкрай небажана для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на пакунок. Це було не що інше як звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою мотузкою, розміром приблизно три фути заввишки і два завширшки. Це було щось на зразок старовинного вулика.

— Морська хвороба — це просто мука, — провадив далі згорток. — Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило навіть коли вона приймала ванну.

«Хто це тут розмовляє?! — вигукнула подумки Пенелопа. — Не може бути, що звертаються до мене».

Тільки вона встигла це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тонкий, ніжний, мелодійний голосок, ніби луна від маленького дзвіночка на шиї у ягняти.

— Ой, та замовкни вже зі своєю прабабцею і з тією морською хворобою, — промовив він роздратовано. — Мене нудить так само, як тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

— Ми на місці, — відповів той перший, рипучий голос, — завдяки моїм блискучим здібностям навігатора. Лишилося тільки почекати, поки нас хто-небудь визволить.

Пакунок, на думку Пенелопи, був усе-таки замалий для того, щоб там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох людей, однак не було сумнівів у тому, що звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно, і вона зрозуміла, що треба покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містифікації, тож вона розвернулася і побігла вниз по піску, до парасолі, туди, де спали хлопці у блаженному невіданні про пригоду, яка щойно розпочалася.

— Пітере, Саймоне, вставайте, вставайте! — шипіла Пенелопа пошепки і штурхала хлопців. — Ну, вставайте ж, це дуже важливо.

— Що таке? — запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.

— Скажи їй, хай іде собі, — пробурмотів Пітер. — Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку — це вже занадто.

— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.

— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.

— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Великий пакунок.

— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього ти нас розбудила?

— Що ж в ньому надзвичайного? — спитав Саймон.

— А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? — відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. — Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.

— Розмовляє? — вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. — Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.

— Балакучий пакунок? — здивувався Саймон. — Певно, ти жартуєш.

— Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, — сердито промовила Пенелопа. — Скажу вам більше — він розмовляє двома голосами.

Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.

— Послухай, Пенні, — стурбовано сказав Саймон, — ти впевнена, що тобі це не причулося?

Пенелопа аж тупнула ногою з досади.

— Звичайно, впевнена, — сердито прошепотіла вона. — Ви двоє — такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, ходімо подивимось.

Не надто охоче — бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову — хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:

— Ш-ш-ш… — тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.

Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді — здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати — сам до себе — двома різними голосами: