Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Насамкінець пояснімо, хто ж такий цей маркіз де Норпуа. Перед війною він був повноважним міністром, а 16 травня[2] послом, і, попри все це, на превеликий подив багатьох, він не раз відтоді презентував Францію в надзвичайних місіях, навіть як контролер державних боргів у Єгипті, де він завдяки своїм великим фінансовим здібностям неабияк прислужився. Ці пізніші доручення давали йому радикальні уряди, служити яким погордував би простий реакціонер-буржуа і яким через своє минуле, через свої стосунки, через свої переконання маркіз де Норпуа мав би здатися підозрілим. Але, очевидно, передові міністри усвідомлювали, що таке призначення доводить те, на яку широту вони здатні, коли йдеться про добро Франції; цим вони виявляли, що вони неабиякі державні мужі, навіть така газета, як «Деба», славила їхню політичну мудрість, — і при цьому розраховували на престиж, пов'язаний із блакитною кров'ю, а також на інтерес, який викликає, подібно до театральної розв'язки, непередбачений вибір. А ще вони знали, що, завербувавши маркіза де Норпуа, вони можуть збирати ці лаври, цілком покладаючись на його лояльність; маркізтво правило для них не за осторогу, а за гарантію. І тут уряд Республіки не прогадав. Передусім тому, що деякі аристократи, змалку виховані на пошані до свого роду як до певного духовного надбання, якого у них не забрати (і чия вартість добре відома не лише людям рівним їм, а й тим, хто ще вищого коліна), відали, що їм не треба витрачати зусиль, — користі з них жодної, — яких, по суті, марно докладає багато хто з буржуа, не треба заявляти про свої добрі наміри і знатися лише з добромисним людом. Водночас, прагнучи піднестися в очах княжат і дуків, поставлених на один щабель вище, ці аристократи розуміли, що можуть добитися мети, прикрасивши своє ім'я тим, чого йому, їхньому імені, не було дано і що підніме їх над тими, хто досі був їм рівня: впливом серед політиків, славою письменника чи художника, великим маєтком. І, цураючись усякого піддобрювання до полупанка, який їм ні до чого і якого улещає буржуазія, цураючись даремної з ним приязни, бо ні одному принцові це не сподобається, вони цінували знайомство з політичними діячами і навіть із франкмасонами, бо ті можуть увести їх до посольств або підтримати на виборах; знайомство з художниками і науковцями, бо ті можуть допомогти «пробитися» в ту сферу, де вони ведуть перед; нарешті з усіма, хто вміє вибити нову службову відзнаку чи влаштувати вигідну партію.

Що ж до маркіза де Норпуа, то тут найбільше важило те, що за свою довгу дипломатичну кар'єру він набрався духу заперечного, рутинного, консервативного, теперішнього так званого «урядового духу», який насправді притаманний духові всіх урядів і, зокрема, за всіх урядів — духові бюрократії. На своїй службі він перейнявся боязкою зневагою і ненавистю до більш або менш революційних чи принаймні некоректних методів, себто до методів опозиції. За винятком простаків із черні та з вищого «товариства», для яких щось смакове — це мертва буква, людей пов'язує не однодумство, а споріднення душ. Академік типу пана Легуве[3], прибічник класиків, радше плескав би промові на честь Віктора Гюґо, виголошеній Максимом Дюканом[4] чи Мез'єром[5], ніж промові на честь Буало, виголошеній Клоделем[6]. Націоналістичного душку цілком достатньо, щоб зблизити Барреса[7] з його виборцями, які, мабуть, не бачать великої різниці між ним і паном Жоржем Беррі[8], але не з його колегами-академіками, які, поділяючи його політичні погляди, але маючи інший духовний лад, віддаватимуть перевагу навіть таким ворогам, як Рібо[9] й Дешанель[10]; знову ж таки з цими останніми вірні монархісти куди ближчі, ніж із Моррасом[11] або Леоном Доде[12], теж поборниками повернення короля. Маломовний не тільки через професійну звичку поводитись обачно і стримано, а ще й тому, що слова завдяки цьому набувають більшої ваги і стають багатші на відтінки в очах людей, чиї багаторічні зусилля, спрямовані на зближення двох країн, часто передаються, резюмуються (у промові, у протоколі) простим прикметником, здавалося б, звичайнісіньким, але досить містким, щоб вони могли бачити в ньому цілий світ, — маркіз де Норпуа вважався сухарем у тій комісії, де він засідав з моїм батьком і де всі віншували мого батька з тим, що колишній посол до нього привітний та ласкавий. Така ласка і привітність дивували навіть мого батька. Взагалі говорити комусь милі речі мій батько не любив і з людьми сходився важко, в чому щиро признавався сам. Він здогадувався, що за