Читати книгу - "Сам себе катаю"

як було йому не заздрити, скажімо, прудконогому оленю, що побивав на полюваннях усі «рекорди» з бігу серед найспритніших бігунів? Зрозуміло, первісна людина намагалася перевершити межу своїх бігунських можливостей, покладаючись на власні ноги. Але врешті-решт припинила ті експерименти, бо навіть її натреноване серце виявилося далеко не всемогутнім. Тут потрібно було «перехитрити» самого себе, тобто спробувати озброїтися якимись допоміжними знаряддями, і, певна річ, досконалішими за палицю. Цілком ймовірно, що пошук їх почався саме з образу «хутких ніг».

Тож спробуємо заглянути в доколісну еру, ту сиву давнину, коли на нашій планеті не було ні доріг, ні возів, ні автомобілів. Куди не глянь — буйні океани зелені й голубі розливи рік та озер. Люди і звірі вживалися між собою й ворогували, а владарювала над ними так звана екологічна рівновага. Хисткі терези її порушилися, коли босоногі вегетаріанці звідали смак підсмаженого м'яса… Відтоді полювання на тварин стає для людини одним із важливих занять.

Впольовану здобич дика людина несла до своєї печери на плечах. Прохідними «коридорами» служили їй витоптані стежини, русла висохлих річок і струмків, буреломні смуги. Нелегка й виснажлива була ця хода. Та з часом знайшовся найкмітливіший, який порадив не тягти здобич на собі, а волочити по траві, підклавши під вантаж довге віття. Полегшало відразу. А іншим разом підстелили шкуру вбитого звіра — стало ще легше. Такими примітивними волокушами наші предки задовольняли свої транспортні потреби, напевне, не роками, а століттями.

«Випрягли» ж себе вони в епоху землеробства, коли до обробітку землі, будівництва каналів і жител почали залучати приручених тварин. Коні, буйволи, верблюди, слони, олені неабияк перевищували зусилля людини, тому вона з полегкістю передавала їм свою нелегку ношу. Одні тварини пересували вантажі по землі — їх називали тягловими, інші несли на собі — це були в'ючні. Приблизно в цей час волокушам чіпляють «ноги» — полоззя (найближчі попередники колеса), і вони перероджуються на добре відому нам конструкцію — сани. Цей прообраз майбутніх самоходів застосовувався в усі пори року, але особливо полюбився в тих краях, де надовго затримувався сніг. Проте згодом він став лише зимовим видом транспорту. Таке вузьке призначення йому «видало» всевладне колесо.

Хто винайшов його? Напевно, це буде вічною таємницею. Ми можемо лише здогадуватися, що винахідник колеса був справді творчою і мислячою людиною. Хоча все могло бути значно простіше: меткий винахідник «списав» його у природи, цієї невичерпної скарбниці хитромудрих патентів. Чи була така можливість? Давайте поміркуємо. Відомо, що механічним оточенням первісної людини були лише важелі — руки, ноги, хвости, крила… Колесом, як таким, природа чомусь не послуговувалася у своїй еволюції. І справді, адже не існує, скажімо, пацюків на колесах чи риб із гребним гвинтом. Бо ці тварини, як слушно сказав з цього приводу американський професор Дж. Даймонд, мають дещо краще… Наприклад, рибина переміщається у воді з допомогою еластичного хвоста, коефіцієнт корисної дії якого досягає 95 відсотків, тоді як гребний гвинт забезпечує лише 60 відсотків. Але ж колеса, можете заперечити ви, набагато ефективніші за ноги. Так, тільки при такій умові: вони виграшні лише на гладенькій, рівній і твердій поверхні, яка в природі зустрічається вкрай рідко. Можливо, саме тому природний відбір не сприяв появі околесованих тварин у процесі еволюції. Більше того, колеса безпорадні на м'якому, в'язкому ґрунті, вони не пристосовані для руху по вертикалі, на обмеженій площі сковують повороти і т. п. Погодьтесь, такі міркування здаються переконливішими, ніж гіпотеза про те, що еволюція просто випадково не «наштовхнулася» на принцип колеса.

І все ж запідозрювати природу у якійсь сліпоті ми не маємо права, бо вона вища від усіх наших пізнань. І в спробі розгадати таємницю колеса також. Століттями, аж до наших часів, вважалося, що аналога колесу в природі немає. Та ось зовсім недавно в пустелі Наміб, що на півдні Африки, зоологи виявили павука, який спускається з косогорів за принципом… колеса. Він так акробатично згинає усі свої вісім пар ніжок, що уподібнюється восьмиграннику, тобто кругу. І якщо подивитися збоку, то «біла дама», так прозвали комаху, нагадує старовинне колесо: тулуб павука служить центром, тобто маточиною, а ніжки правлять за спиці. Але навряд чи вона вирішила долю колеса, тим паче що мешкає за тисячі кілометрів од місця його «народження». Щоб винайти колесо, потрібен був «вибух» неймовірної фантазії, принаймні так вважають психологи, археологи і навіть поети.

Геніальне колесо з'явилося на нашій планеті приблизно за 4000 років до н. е. в Месопотамії. Так свідчать глиняні таблички, знайдені на руїнах стародавніх міст. Створене силою мудрої уяви ще в незапам'ятні часи, колесо й нині є основою основ нашої цивілізації. Без нього неможливим був би годинник, вітряк, верстат, двигун, магнітофон, ракета… Обновлюються матеріали, з яких виготовляють його, змінюються двигуни, освоюються нові види енергії, конструюються дивовижні машини, а колесо саме по собі не піддається принциповим нововведенням. Наче йому дарована вічність. Але хвилиночку… не будемо поспішати з таким висновком. Деякі спеціалісти по майбутньому транспорту пророкують «еру заперечення колеса», коли, на їхню думку, процес кочення витіснить не менш істотне надкочення. Тут маються на увазі магнітоплани та машини на повітряних подушках тощо. Але це вже ми забігли далеко вперед.

Винайдення колісного принципу руху зумовило, з одного боку, появу гончарного круга, який започаткував розвиток багатьох ремесел, а з іншого — майстрування подоби візків — платформ на двох котках. Коли винайшли вісь, з'явилися й досконаліші засоби пересування.

Наскельне зображення колеса, якому приблизно 6 тисяч років.

Перші колісні конструкції заторохтіли по бездоріжжю в Єгипті, Месопотамії, Малій Азії та Китаї 6 тисяч років тому і так пожвавили розвиток матеріального виробництва, що цей період по праву можна віднести до першої технічної революції людства. То були примітивні ще візки та колісниці, але вони одразу взяли на себе перевезення найважчих тягарів. Дещо пізніше заохотили до переїзду і самих людей, тільки на випадок подорожей. Масового міського транспорту тоді не було. Отже, люди ще тривалий час не знімали з себе фізичних навантажень, зокрема тієї ж ходьби. На жаль, цього не можна сказати про деяких теперішніх шанувальників їзди, особливо молодиків, які можуть годинами чекати на зупинці улюбленого авто, аби не пройтися пішки бодай кілометр… Та до цього ми ще повернемося.