Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сам собі бог 📚 - Українською

Читати книгу - "Сам собі бог"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сам собі бог" автора Олександр Петрович Ємченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 44
Перейти на сторінку:
білій сорочці — це я. Тим часом один з тих, що схилилися над тілом (він, мабуть, тямив у медицині), закотив віко і довго вдивлявся у моє око. Тоді скрушно похитав головою.

Напевне, сталася помилка. Нашу геологічну машину прийняли за урядову. І причиною помилки була моя засмагла шкіра степовика. На Донеччині в нас, буває, дядьки за літо так чорніють, що кольором мало відрізняються від негрів. Між тим я не тільки бачив, а й чув, про що говорили озброєні люди і навіть уловлював запах пороху, котрим сходили ще їхні постаті. Вони перемовлялись мовою банту. Один, мабуть, старший, дорікав височезному чоловікові, у якого на карабіні був оптичний приціл… А я звідкись ніби повертався. Але не весь повернувся. Частина мене ще підходила до місця події. Я, немовби, щойно відділився від океану, але мене тут же виштовхнуло з нього і тепер моя духовна сутність збиралась докупи. Я поторсав за плече старшого п’ятірки і порадив дістати з машини аптечку й дати мені (тобто постаті, що лежала під деревом) понюхати аміаку. Але він не почув і дотику мого не відчув. Все відбувалося немов уві сні. Ми хоч і знаходилися у тому самому просторі і в тому ж самому часі, але мене від них (втім, як і від мого тіла) відділяла невидима стіна. Я бачив себе збоку, як бачать стороннього. Я тоді завважив, що й постаттю — сухою й довгою — майже не відрізнявся від людей, котрі мене оточували. Як, зрештою, і кольором волосся. З тією тільки різницею, що в мене воно пряме.

Нарешті командир, і двоє, які з ними стояли, кинулись до лендровера, і, порившись у багажнику, витягли тент. По хвилі моє тіло вже лежало на брезенті, а четверо несли його в хащу. Хода в них була м’яка і швидка, як професійних мисливців. Ліс виявився не надто густим, але тінистим. Полуденне сонце лише зрідка пронизувало верховіття. Я рухався з людьми, котрі несли моє тіло. Правда, що то був за спосіб пересування — не скажу… Коли тінь стала густішою, я побачив довкола постатей ореоли. Люди в них нагадували істот у прозорому променистому пухові. Власне, і навколо мого тіла теж було світіння, але дуже слабке. Ви запитаєте, чи відчував я біль? Ні, не відчував. Навпаки, мені було приємно. Так, ніби я багато років носив, не скидаючи, тісні черевики й гумовий, теж тісний на мене одяг. Та раптом усе те скинув. Почуття незнаної розкутості, безмежності мого Я, для якого не існувало ні простору, ні часу… Єдине, що мені муляло, це відчуття чогось невиконаного. Я підозрював, що саме воно тримало мене весь час неподалік мого бідолашного тіла, довкола якого вже дзижчали мухи. Та ось носіїв спинив окрик і брязкання затворів. Старший групи відповів мовою банту. Рушили далі, так і не побачивши того, хто запитував пароль. Але вартовий був схований від носіїв, та тільки не від мене. Його аура світилася на півлісу.

Нарешті ми вийшли на галявину. То була місцинка під височезними баобабами й акаціями-парасольками. Кілька круглих сплетених з гілок і мазаних глиною хатин, укритих пальмовим листям, тростиною та циновками… Між ними на палях було споруджено щось схоже на терасу з дахом. Моє тіло поклали під навісом поряд з великим бубоном. Враз до тераси посипали голі дітлахи, за ними — дорослі. Останнім з’явився старий з пучком сивого волосся на голові. Перед ним шанобливо розступились і він зійшов на поміст. Озброєні, котрі принесли моє тіло, привітались і їхній старший розповів про те, що сталося. Старий був не просто худий, а якийсь ніби висушений, і обличчя мав зморшкувате, як суха слива. На ньому була довга картата сорочка і більше нічого. Він схилився над моїм тілом і прикипів до нього блискучими чорними зіницями. Ореол довкола нього був найсвітлішим. Я б сказав — найпотужнішим. Він то слабшав і ставав майже таким, як у пересічної людини, то раптом спалахував і збільшувався до таких розмірів, що поглинав ореоли односельців, котрі стояли біля помосту.

Повторюю, все те відбувалося, немов уві сні. І так само, як під час сну, людина в будь-яку мить може опинитися в іншій ситуації, я теж раптом побачив свою жінку, яка на нашій кухні готувала сніданок для себе й доньки. Вона була стурбована. Ні — хвора. Металася по квартирі, хапалася за серце. Моє лихо невидимою хвилею докотилося й до неї. Вона не просто відчувала, а була переконана, що я потрапив у біду. Кидалася до телефону і пробувала дзвонити у міністерство, котре відрядило мене за кордон. Але у нас, на другому кінці світу, була ще рання пора і там, отже, ніхто не брав трубку. Нарешті приречено опустилася в крісло і по її щоках скотилися дві сльозини. З кухні тим часом долинали пахощі кави, що збігла з плити. Жінка ввижалася такою ж реальною, як і старий чаклун, що схилявся над моїм тілом. Променисте «павутиння» навколо нього стало таким яскравим і потужним, що в його сяєві вже й не проглядалися аури жодного з людей. Африканець викликав дух свого батька, який (він був у тому переконаний) мав допомогти йому вигнати з мого тіла злого духа. Чаклун пояснював духові свого батька, що лиха сила ввела в оману доброго чоловіка, який підняв карабін на безвинних. Та дух не поспішав… Але, мушу сказати, що як тільки знеможений старий упав біля мого тіла, мені здалося, що між мною — безмежним моїм Я — і нерухомим тілом на брезенті з’явився якийсь зв’язок. Власне, майнуло таке відчуття, ніби в сон на коротку мить увірвалася ява. Але мить, на яку мені довелося побувати в своєму тілі була такою короткою, що я не встиг відчути свого тіла. І знову став існувати в образах, а не в думках… Знесилений чаклун, між тим, довго лежав, набираючись сили. Фізичної сили, яку він під час танцю майже всю перевів у невідомий вид енергії. Старий, власне, перетворив себе на біологічний контур, поле якого наклалося на моє безживне тіло і навіть щось там увімкнуло. Але тільки на мить… І чаклун це вловив…

— Духові мого батька не подолати злого духа, що засів у цьому чоловікові, — сказав він згодом, зводячись на ноги, які тремтіли від виснаження.

Тоді військовий взяв його за лікоть і вивів з юрби. Коли

1 2 3 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сам собі бог», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сам собі бог"