Читати книгу - "Ходіння по муках"

Коли революція 1905 року потерпіла поразку і настала, за висловом В. Воровського, «ніч після битви» — похмурі часи розгулу реакції, засилля декадентських течій у мистецтві, О. Толстой зазнає тимчасових, але досить дошкульних впливів ідеології й естетики символістів. У збірці «Лірика» (1907) — першій його книзі — уже немає громадянських і революційних мотивів; натомість там домінують модні декадентські настрої, естетське стилізаторство, індивідуалізм. Усе це було неорганічне, вороже вихованому на традиціях реалістичної класики «земному» таланту Толстого, це була данина літературній моді. Початкуючий літератор незабаром зрозумів це. Свою декадентську «Лірику», що була видрукувана тиражем у 500 примірників, він скуповував і знищував.

У наступних книгах О. Толстого — поетичній збірці «За синіми ріками» (1909) і «Сорочачих казках» (1911) — відобразились трудні пошуки свого власного шляху, внутрішні боріння між символістсько-акмеїстичним стилізаторством і природним чуттям народності.

Хитання між псевдонародним декадентським стилізаторством і прагненням до правди художнього образу відбились і у ранній новелістиці О. Толстого: «Стара вежа» (1908), «Яшмовий зошит», «Змагач», «Смерть Налимових» (1909). Яскраві побутові зарисовки, випуклі реалістичні деталі тут співіснували з елементами містики, естетизацією старовини, манірністю. Не випадково його вірші та ранні прозові твори друкувались у декадентських виданнях — «Весах», «Шиповнике», «Аполлоне» та ін. Маючи на увазі ці ранні речі, письменник пізніше зауважував: «… це була доріжка не моя, чужа».

А трохи згодом Толстой уже натрапив на власну тему. «Це були розповіді моєї матері, моїх родичів про зникаючий і зниклий світ дворянства, що розорялося. Світ диваків, мальовничих і безглуздих… Ці диваки постали переді мною в усій пишноті типів зникаючої кріпацької епохи»[2]. Художня знахідка ця, звичайно, не була випадковою, її підсунуло письменникові саме життя, вона була закономірною в ідейно-творчій еволюції художника. Оповідання і повісті, зібрані у цикл «Заволжя», романи «Диваки» і «Кривий пан» (1910–1912) — якісно новий етап творчості Толстого, краще з того, що він створив до Жовтня. Реалістичні тенденції тут повністю перемагають.

В основу сюжетів і образів тут покладені дійсні історії і життєписи з родинних хронік рідних і близьких йому Тургенєвих, Толстих та інших дворянських родів. Головна тема творів — економічне і моральне виродження дворянства — розкривається на широкому суспільному тлі. В чаду пиятики, розпусти деградують самодури Налимови, розорюються дивакуваті мрійники, такі як Огей Коровін. Згасає цілий поміщицький стан. Дворянська Росія назавжди відходить у минуле. Сюжети і образи заволзького циклу О. Толстого нагадують нам гоголівську поему «Мертві душі», сприймаються так, ніби це продовження розпочатої Гоголем оповіді у нових умовах. Разом з тим це своєрідні підступи до майбутньої трилогії, зокрема до роману «Сестри», де показано остаточний розвал буржуазно-поміщицької Росії. На відміну від таких сучасників, як І. Бунін, Б. Зайцев, М. Кузьмін та інші, що схильні були естетизувати романтику зруйнованих дворянських гнізд, граф О. Толстой без елегійних зітхань і смутку прощався з рідним йому поміщицьким станом, світ добре знайомих йому епігонів кріпосницького побуту охоче малював засобами сатири й іронії, нещадно викриваючи приречений історією клас.

У заволзькому циклі письменник зробив спробу показати позитивних героїв. Такими виступають тут головним чином жінки: Віра Ходанська («Заволжя»), Соня («Диваки»), Катя Волкова («Кривий пан»), Олечка («Ярки»). Душевною чарівністю, моральною чистотою, самовідданий коханням вони нагадують героїнь романів улюбленого Толстим Тургенєва. Позитивний ідеал молодого художника знаходився ще поза сферою передових суспільних інтересів, обмежувався дещо наївними уявленнями про любов як про найвищу всеочисну силу суспільства. Однією лише силою самовідданого кохання героїні О. Толстого відкривають шлях до морального відродження навіть для таких розпусних і нікчемних людей, яким є князь Краснопольський («Кривий пан»). Зауважимо, що такий позасоціальний ідеал — всеочисного кохання, що стоїть над усім, — ще пройде через ряд творів О. Толстого аж до роману «Сестри».

Заволзький цикл привів О. Толстого до передового табору письменників-реалістів, з декадентством було покінчено. Більшовицька «Правда» (26 січня, 1914) у статті «Відродження реалізму» вітала перехід ряду російських письменників на позиції демократії і реалізму і поставила ім’я О. Толстого зразу ж за ім’ям М. Горького. Молодий автор заволзького циклу зближується з демократичними письменниками, що групувались довкола відомої «Среды», видає свої твори у передовому «Книгоиздательстве писателей» у Москві. На нього покладає великі надії О. М. Горький. У 1910 році він писав М. М. Коцюбинському: «Рекомендую увазі Вашій книжку Олексія Толстого. Обіцяє стати великим першорядним письменником, їй-право!»[3]А роком пізніше Горький рекомендує слухачам Вищої соціал-демократичної школи в Болоньї звернути увагу на «нового Толстого, Олексія, — письменника безумовно видатного, сильного, який з жорстокою правдивістю зображує психічний і економічний розклад сучасного дворянства»[4].

Цю добре знайому «тему спогадів» Толстой продовжував освоювати і в драматургії (комедії 1913–1916 pp.: «Насильники», «Голубонька», «Ракетка», «Зозулині сльози» та ін., об’єднані в цикл «Комедія кохання»). П’єси ставились на кращих сценах Москви і Петербурга, мали успіх, особливо «Голубонька», що була удостоєна Грибоєдовської премії. Але сам письменник відчував вичерпаність теми і спробував звернутись до живої сучасності. «І тут я зазнав краху. Повісті й оповідання про сучасність були невдалі, нетипові… я не бачив справжнього життя країни і народу»[5].

Роки імперіалістичної війни не були для О. Толстого щедрими у творчому відношенні, мало цінного добавили до його ужинку. Як військовий кореспондент «Русских ведомостей» він об’їздив фронтові дороги Західної України, Кавказу, побував на західноєвропейському театрі війни. Про свої фронтові кореспонденції і нариси, об’єднані у цикли «По Галичині», «По Волині», «На Кавказі», він пізніше висловлювався як про погані. Вони давали уявлення про події, містили живі зарисовки фронтового побуту, але не зачіпали гострих класових суперечностей, не розкривали сенсу імперіалістичної