Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

Дістався входу й звівся на ноги, перевів подих. Хоч і недовго перебував у підкопі, а забракло свіжого повітря, і з неприємністю дихалося сирою землею, і якось тривожно не чути жодного згуку, ніби похований живцем… Наді мною Скорич, Кузьменко з Букетом і слідчий Топчій. Знизу їхні постаті здавалися видовженими, наче на невідрегульованому екрані телевізора. Анатолій з лукавинкою дивився на мене.

— Ну, яке враження? — запитав.

— Підкоп капітальний, — відповів я. — А вихід перекрито металевого бочкою.

Кузьменко подав мені руку — я вибрався нагору, обтріпав штани на колінах і сорочку на ліктях.

— Здається, тут не обійшлося без продавців, не без їх допомоги, — зауважив Олекса.

Мабуть. А підкоп?.. Не вірилося, щоб довбали з магазину. Куди ж подіти землю й каміння з підмурка? Власне, чому завідуючій не бути заодно із крадіями? Без неї ніякого підкопу з магазину не зробити. Звісно, вона могла залишатися після роботи і впускати зловмисника. Але надто повільно посувалося б копання. Далебі, куди їм було спішити?! Он і доріжка, якою застеляли ляду для маскування, ставили стіл… Все шито-крито.

— То що ти думаєш, Арсене? — запитав Скорич і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Давно не траплялося такої зухвалої крадіжки в нашому місті. Пам'ятаю, позаторік обчистили райунівермаг у Бровниці. Але почерк зовсім інший: влізли через трубу витяжної вентиляції.

Ми вийшли з підсобки. В торговельному залі лише працівники магазину і поняті, у вікна зазирали базаряни. Я нарахував вісім продавщиць. Вони таборились осторонь прилавка, за яким сидів оперативник і розмовляв із жінкою в зозулястому костюмі. Позирки продавців розгублені, стривожені. Я взяв Анатолія за лікоть і тихо сказав:

— Запитай їх, хто завжди залишався після роботи.

— Гаразд, Арсене, — неквапно кинув. — Думаєш, звідси копали? Мені теж підозріло.

— Не впевнений, але… Зараз гляну за магазин. Там повинен бути вихід з підкопу.

— Давай. Тримай мене в курсі. А серед цих молодиць оте дівча в зеленій сукенці має підозрілих знайомих, — сказав Топчій.

З ганку оглянув майдан, запруджений людьми. Навпроти — павільйон. У ньому вилицюватий молодик видавав напрокат вагівниці. Ми зійшли із приступок. Я прискіпливо, вивчаюче подивився на обкрадений магазин іззовні. Передовсім — це не нова будівля, пристосована під торговельне приміщення. Обабіч магазину — кіоск господарчих товарів і продуктовий, а за ними — двометрова мурована огорожа. Ліворуч за нею здіймалася триповерхова цегляна споруда — Будинок колгоспника.

Ми підступили до паркану. Магазин стояв до нього впритул задньою стіною. По той бік огорожі, теж впритул до неї, якийсь сарай із пласким дахом.

— Зрозумів, Арсене? — запитав мене майор.

Я кивнув і виліз на паркан — відкрилося подвір'я Будинку колгоспника з кількома вантажівками. Серед них ЗІЛ з клітками на кузові, у яких крякали качки. За сараєм невелике обійстя, захаращене потемнілими від негоди дровами, старими, розбитими ящиками, шматками толю, брилами бітуму, диктовими діжками. Під стіною-огорожею від вулиці Казарського купи вапна і вугілля. Дмитро Юхимович вибрався до мене, вмент охопив зором подвір'я і затримав свій погляд на вапні й вугіллі.

— Давай, Олексо, сюди, у двір, — наказав майор Кузьменку.

Ми зайшли на обійстя і подалися до сарая. І перед ним асфальт помережений чорними й білими слідами. Вони тяглися від куп вапна і вугілля. О, кров — загусла, чорна. Поіржавілий замок висів на скобі. Його треба віддати на експертизу. Я обережно відхилив двері — на диво, навіть не рипнули. Майор кивнув на завіси, густо змащені солідолом. В сараї старі, посновані павутинням стільці, шафи, диван шкірився пружинами, металеві й дерев'яні бочки і сліди вглибині, у напівтемряві.

Я чіпко, насторожено обдивлявся навколо, призвичаюючи очі до затхлого мороку. І раптом підсвідомо відчув присутність стороннього. Мене не знати чого обійняли тривога й хвилювання. Ступив уперед і за шафою, під клишавим столом, угледів нерухому людину — білявого хлопця у волошкових спортивних штанях, туфлях без шкарпеток і в жовтій закривавленій майці. Намацав у молодика пульс… Ледь чутно билося серце. Дмитро Юхимович присів поруч.

— Да, діла… — тихо протяг.

Хто він: спільник злодіїв? Випадковий свідок? Як потрапив сюди? Судячи з одягу, наче вибіг з приміщення, не збираючись затримуватися надворі.

— Виклич «швидку допомогу» і скажи Топчію, експертам, — пошепки мовив майор. — Я спробую йому допомогти…

Встиг помітити лопату і лом, під стіною вхід до підкопу, в якому стояла бочка, діжки із землею, лежали брезентові рукавиці, і подався надвір. У порозі маячив Олекса. Букет нетерпляче скімлив.

— Когось там знайшли? — поцікавився Кузьменко.

— Закривавленого хлопця. Давай на Казарського, під огорожу, — наказав Олексі, а сам метнувся в магазин.

… Під муром на Казарського сліди й відбитки від протекторів машини. На асфальті чорніло кілька крапель мастила. Непогано, експерти візьмуть на аналіз. Букет упевнено взяв слід і повів нас за собою. Через кілька хвилин шаленої гонитви ми з Кузьменком вибігли на багатолюдну вулицю поблизу привокзальної площі, і тут Букет розгублено заскімлив.

Засапані, розпашілі, в мокрих сорочках, спинилися передихнути. Недурні крадії: очевидно, пересиділи на вокзалі до ранку, а потім, коли почався рух тролейбусів, спокійно скористалися ним, і тепер шукай вітра в полі. Або на поїзд і — ту-ту… В якому напрямку? Звідки вони?

— А зараз куди, Федоровичу? — звернувся до мене Кузьменко й змахнув краплю поту з чорної брови.

— На Казарського, до паркану. — Я сподівався ще на один слід, бо ми точно не знали, скільки було злодіїв.

Невдовзі знову опинилися коло мурованої огорожі ринку. Вулиця Казарського тиха й майже порожня: де-не-де виднілися поодинокі перехожі. Через дорогу, навпроти магазину і сарая, розташовані приймальні пункти сухофруктів, утильсировини і майстерня жерстяних виробів. А трохи далі — кілька звичайних цегляних будинків з телеантенами на дахах.

— Шукай, Букете, шукай! — наказав Кузьменко псові, і той припав носом до асфальту, занюшкував і шарпнувся