Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 79
Перейти на сторінку:
на новий слід, потяг Олексу за собою.

Ми бігли до будинків. Поминули один дім, другий, і пес гайнув у двір третього, скочив на двері з номером 6 і гавкнув. Невже там злодії? Ми принишкли. У Букета на загривку здибилася шерсть. Я постукав. Насторожено чекали, коли відчинять. А може, втекли; заскочили до квартири, взяли необхідне в далеку дорогу і накивали п'ятами…

З-за дверей почулося човгання й бурмотіння, і, не питаючи хто і чого, дзенькнув замок, відхилились двері… У тісному коридорі стояв розкучманий хлопець в трусах і майці, в старих капцях і заспано мружився. Потер очі й осмислено подивився на нас, глипнув на вівчарку. Аж тоді на його припухлому обличчі відбилося здивування, навіть ляк. Букет клацнув зубами, і хлопець позадкував, прикривши груди і шию руками.

— Карний розшук, капітан Загайгора, — представився. — Дозвольте зайти?

— З-заходьте, — сторопіло запросив.

Ми опинились у затемненій кімнаті. У шпарку між шторами на вікні пробивався сонячний промінь і падав на протилежну стіну, висвітлюючи портрет, вірніше, його половину — довге волосся, суворе око, краєчок губ… Хлопець, все поступаючись, наткнувся на розстелене диван-ліжко й сів. Я розсунув штори — кімната наповнилася світлом. І нараз угледів на столі, серед розгорнутих книг і зошитів, коричневу норкову шапку. Олекса теж дивився на неї і не міг стримати усмішки. Я взяв її — нова, з ярликом.

— Ваше прізвище? — запитав у пониклого хлопця, жалюгідного й беззахисного.

— Агапов… Вячеслав, — не звів голови.

— Звідкіля шапка?

— З-знайшов.

— Сокирку під лавкою, — вставив іронічно Кузьменко.

— Де знайшов? Коли?

— Сьогодні, під огорожею ринку. Повертався з роботи і…

— О котрій годині? З якої роботи?

— Близько другої ночі. Я фрезерувальник, на електротехнічному… — Агапов облизав пошерхлі губи.

— Чому так пізно?

— Трохи прихопили після зміни до плану, — вже спокійніше відповів.

— З ким працювали? Їхні прізвища і адреси?

— Нацевич, Скок, Малишевський… — не замислюючись, назвав своїх товаришів.

Я записав до блокнота дані робітників. Агапов почав одягатися і ніяк не попадав у штанину ногою.

— А де твої батьки?

— На роботі. Ви мене?..

— Ні, залишайся вдома. Тільки до початку зміни нікуди не виходь. Зрозумів?

Він кивнув, нарешті вбравшись, і провинно дивився на мене. Я зиркнув на книжки і зошити.

— Десь учишся?

— Еге, у вечірньому політехнікумі.

— О тій порі на вулиці нікого не зустрів?

— Нікого.

— А машини не бачив?

— У кінці вулиці виїжджала на проспект.

— Марка?

— Наче «Волга М-21».

Букет сидів на підлозі й прислухався до наших голосів: схиляв голову на один бік, на другий, ніби намагався втямкувати, про що йде мова. Агапов з острахом поглядав на нього. Невже шапка з магазину? Коли Агапов не спільник, виявиться ще одним свідком, окрім невідомого з сарая. На початку розшуку два свідки — успіх.

— Напиши про машину і шапку, вкажи час, — сказав хлопцеві і вдруге попередив: — З хати нікуди. Я пізніше навідаюсь і заберу показання.

Ми залишили Агапова з прояснілим чолом. Авжеж, він народився, мабуть, у сорочці, бо коли б справді наткнувся на крадіїв, вони б його не помилували. Я глянув на годинник — минуло 15 хвилин. Як там поранений?

— Дарма ви його не затримали, — зауважив на вулиці Кузьменко. — Попередить своїх.

— Не попередить, — заспокоїв кінолога. — Ось тобі шапка. Віддаси Топчію.


3.

На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..

— Ой Валю! — зненацька залементувала якась жінка. — Господи! Хто ж тебе?!..

Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть — вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.

— Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… — розпачливо голосила-приказувала.

— Послухайте, шановна, — міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. — Я з міліції. З міліції, — повторив, щоб дійшло до неї.

— Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… — бідкалась. — А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? — витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.

— З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?

— Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.

— Ходімо до вас.

Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.

— Хто ви і звідки? — лагідно запитав її.

— Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. — Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.

— А хлопець? Ви його знаєте?

1 2 3 4 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"