Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 79
Перейти на сторінку:

— Авжеж, вчилися разом. Він шофер нашого колгоспу, секретар комсомольської організації, Молостов Валентин Карпович. Вчора приїхали на базар з качками. Не всі продали і заночували…

Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.

— Розказуйте, Уляно Тимофіївно, — попросив її.

— Про що? — звела на мене затуманені очі. — Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні — і сюди на ночівлю.

— А як Валентин потрапив до сарая?

Колосюк знизала плечима.

— У якій кімнаті він жив?

— Двадцять третій.

— Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?

Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.

— Як ви?.. Ви… Я заміжня, — тихо, гнівно мовила. — Ми з його Тетяною подруги.

— Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, — вибачливо заперечив. — Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.

— Десь о десятій. — І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: — Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.

Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.

— А куди качки?.. — розгублено запитала. — І машина? Вони ж колгоспні.

— Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, — пообіцяв їй. — Ви трохи почекайте.

— О-хо-хо… — Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. — Це ж взнає Тетяна…

Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова — жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями — вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.

— Ви до кого? — кинула на мене швидкий погляд.

— Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?

Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.

— Двоє грузинів. — У неї приємний грудний голос. — Продають мандарини.

— Є котрийсь із них?

— Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, — підказала мені.

Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.

— Заходь, — глухо пролунало у відповідь.

За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.

— Сідай, кацо[1], гостем будеш, — і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. — Найкраще п'ється сапераві[2] із сури[3]. Бери, генацвале[4]. Щоб ми ніколи не знали біди.

— Пробачте, але я на роботі, — чемно відмовився, опускаючись на стілець. — Служба.

— Не те говориш, кацо, ображаєш мене, — спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. — Стакан сапераві — і голова ясна, наче у математика, а на душі — рай. Покуштуєш нашого хачапурі[5], шоті[6], мчаді[7], шашхі[8], які передала мені маміда[9]. Давай, генацвале.

Від столу Гостро й апетитно пахло, а я не снідав. Проте втримався від спокуси.

— Я з карного розшуку, капітан Загайгора, — назвався, остаточно поклавши край запросинам.

— Вах, батоно[10] начальник, — сплеснув у долоні Белішвілі й гаряче заговорив — Ми продаємо своє і маємо довідки з колгоспу. Все зако…

— Добре, добре, — перебив його. — Тут жив шофер. Де він?

— А, Валентин… — Арчіл лукаво підморгнув мені й ковтнув вина. — Ще не прийшов од своєї…

Далебі, він нічого не знав і думав, що Молостов у Колосюк. Вона ж учора ввечері зазирнула до їх кімнати… Значить, шофер вийшов пізніше. Куди? Чого? Я завагався: сказати Белішвілі чи ні про подію? Втім, все одно скоро дізнається.

— Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, — сказав я. — Знайшли його в сараї.

— Вайме[11]! — Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. — В сараї… Але ж він пішов до машини.

— О котрій годині?

— Після дванадцятої. Ми довго сиділи, балакали, грали в карти… Закрякали качки, і він вибіг подивитись. Вайме… — замовк, і сидів посмутнілий, пригнічений, нараз випив вино і по тому тихо мовив: — Шені черіме[12]…

— А де твій товариш?

— Гурам? На базарі, торгує.

1 ... 3 4 5 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"