Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 79
Перейти на сторінку:
class="book">— Ти водиш машину?

— У мене вдома «Волга».

— Вивези качки на ринок. У фойє сидить та жінка, допоможи їй, — попросив його.

— Зроблю, батоно начальник.

— Це Валентинові піджак і сорочка?

— Його.

— Віддаси їй.

Я знайшов у кишені піджака ключі від ЗІЛа, поклав їх перед Белішвілі на столі і вийшов. Отож, Молостов вибіг до качок, а опинився в сараї. Значить, на першу годину ночі злодії вже були там. А близько другої «Волгу» в кінці вулиці бачив фрезерувальник Агапов. Значить, в магазині вони порядкували довго. Це ж треба мати цілковиту впевненість, що не захоплять на місці злочину.

На мене байдуже глипнула чергова, не перестаючи в'язати, і я поминув її, спустився у фойє. Колосюк встала з крісла, запитально звела брови.

— Зараз вийде Арчіл, грузин, і завезе качки на ринок. — На обличчі пташниці — розгубленість і недовіра, і я заспокоїв її: — Не бійтеся, він людина хороша. І ще віддасть речі Валентина.

Колосюк, кивнувши, втомлено сіла. Я підступив до дерев'яного бар'єра, за яким нудьгувала адміністраторка — власниця пишної пістрявої зачіски. З-під насурмлених брів забігали по моєму лиці її блідо-голубі очі. Я представився. Не здивувалася — сприйняла мою появу як належне. Тільки трохи довше-затримала погляд на моїх неголених щоках.

— Хто у вас керує господарством?

— Дзюняк.

— А хто він?

— Тарас Свиридович?! — вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. — Наш завідуючий.

— Він є в будинку?

— Незабаром прийде, почекайте. — Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. — Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…

Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.

— Калбатоно[13], прийміть мої щирі співчуття, — сумно мовив.

— Спасибі.

Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.

— Біда з вами приїжджими, — поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.

Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.

— Ви бачили, коли вночі виходив шофер? — натомість запитав її.

— Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.

— Хто це — Настя Вакулівна?

— Палига, чергова другого поверху.

Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.

— І ви не схвилювалися, що він не повернувся?

— Чого? — зломилися її брови-шнурочки. — Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.

Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, — ніякої надзвичайності.

— Давно у вас ці грузини?

— Вже місяць.

Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…

— Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? — запитав із таємною надією.

— Тільки один шофер.

— Будь ласка, дайте його картку.

Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду — продаж товару з автолавки, номер машини.

— Коли вибрався Валуйко?

— Виписався рано, — і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. — Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.

О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки — недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори — і вдома. А Валуйко залишився.

— А він не виходив опівночі надвір?

Адміністраторка здвигнула плечима.

— Хтось хряскав дверима. Я не зводилась — дрімала.

— Часто зупиняється у вас?

— Щомісяця.

Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.

Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.

Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.

Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. — старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. — сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. — єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. — старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. — сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. — рядовий, піхотинець, ветлікар.

Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.

— Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, — раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. — А які орли!

Оглянувся — позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.

— А я до вас, Тарасе Свиридовичу, — звернувся до нього.

— Впізнали! — зраділо вигукнув. — Я здорово змінився,

1 ... 4 5 6 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"