Читати книгу - "Чорний вовк"

Начальник з цікавістю глянув на нього — він знав своїх людей, їхні достоїнства і вади.

— Ви проти туристських подорожей?

Поручик ображено повернувся:

— Коли їх нагорі схвалили, як я можу бути проти?

— Але вони вас не надихають? — засміявся начальник.

— Я за туристські подорожі, — збентежився поручик.

— Ні, — миролюбно похитав головою начальник. — Я хочу, щоб ви вивчили німецьку, французьку і англійську мови. Щоб могли бути ввічливі з гістьми із Заходу.

— Із есесівцями?

— Цього я від вас не вимагаю. Їх будемо вибирати, як кісточки з абрикосів. І саме через це наша робота тепер набагато важча.

Поручик Главач згадав учорашню розмову з Марією. Марія вчилася в економічному інституті. Їй треба було до Праги — і вона зупинила чорний фіат, який їхав через місто. «Я не був тут двадцять років, дівчино», — сказав їй водій у лайкових рукавичках. «А перед тим?» «Ну… як солдат. І тільки тепер наважився приїхати сюди…»

Поручик знову зачепився ногою об паркет.

— Розумієте, товаришу начальник, це ж міг бути один з тих мерзотників, що двадцять років тому в Панкраці гнали жінок і дітей перед танками. Армія Шернера.

— Чому ви думаєте, що це він?

— Я кажу — міг бути.

— А ви знаєте, що робити з картотекою воєнних злочинців? Ні, не знаєте. Тому все так і складно.

— А ви певні, що від нас не сховається жоден шпиг?

— Не можу ручатися, що жодна миша не прослизне. Такого досконалого апарату безпеки, який схопив би всіх цих негідників, і на світі немає.

— А що як він і справді колишній есесівець?

— Отто Кольб з Гамбурга, — спокійно сказав начальник. Він дивився в якийсь паспорт. — Торговець. Не поручусь, що він не був націстом, але певен: нічого особливого він у цьому не вбачав. Звичайний кон’юнктурник. Носили всі — носив і він. Я кажу про того павука на рукаві. Приїхав до нас подивитись, як живеться тут, за залізною завісою. Можливо, буде зводити на нас наклепи, а може, розповість, що у нас хоч і не розкіш, та ось уже двадцять років, як з голоду ніхто не вмирає. Заспокойтеся, поручику.

Поручик з досадою кивнув. Дивився крізь вікно на дощ. Місто в ці дні взагалі не подобалося йому — воно кишіло іноземними туристами. Злість закипала в грудях. Слова начальника йому також не подобалися. Ні, це просто слабо сказано: ніхто в нас з голоду не вмирає. Краще сказати: ніхто тут не знає, що таке голод, але щонайменше дев’яносто процентів жителів знають, що таке різні пундики на вечерю. І поступово на кожному домі, навіть у найвідсталіших кооперативах, де видають по 10 крон на трудодень, виростають телевізорні антени, а вся молодь сіла на мотоцикли.

Навпроти вікон установи, по той бік вулиці, красувалася бензинова колонка на гарній червоній підставці, оздобленій жовтими трикутниками. Колонка аж блищить, така чиста, недарма ж дівчина, яка працює тут, витрачає на неї не менш як літр бензину щодня. Йому спало на думку, що ця дівчина теж, певно, закінчила місячні курси іноземної мови, які відкрило для своїх службовців управління в Карлових Варах.

— Проте, — кинув поручик неуважно, — їй досить знати кілька речень.

Він ще стояв біля вікна.

Начальник допитливо глянув на нього.

— Пепічку, почніть, будь ласка, від Адама, — попросив він, але зразу ж догадався, про що мова. — Так, — кивнув. — Звичайно, дівчині простіше, ніж нам. З неї справді досить кількох речень. «Скільки літрів бензину?» — і таке інше. Я випадково знаю цю дівчину і помітив, що вона шукає в словнику Іе t’aime. Mein Liebling, du bist prachtvoll. Ich liebe dich[2]. Але вона гарненька. А інші, певно, вивчають головним чином курс марки, долара, бонів і франків.

— Саме це я й хотів сказати, — кивнув поручик. Але він думав зовсім про інше. «Що б мені не казали про спокій на кордонах, а тут у мене все-таки чимало негідників, які приїхали тільки для того, щоб заснувати таємні організації. Коли б хоч не приїздило їх так багато! Спробуйте що-небудь зробити, якщо за одну суботу приїде дві тисячі автомашин! І в кожній сидить статечний торговець або лікар чи інженер. І, звичайно, всі приїхали в гості. Хай би сюди прибув сам магістр Капезіус з франкфуртського процесу, то, мабуть, не вистачило б часу впізнати в ньому освєнцімського вбивцю».

— Ви явно недооцінюєте наші внутрішні органи, — промовив начальник.

— Їх на все не вистачить. А шпіонаж?

Начальник здивувався.

— А що, хіба є такий? — поцікавився іронічно.

Він усе знав про вертольоти над Чортовим озером. І про західнонімецькі літаки, що перелітають наш кордон. І про, те, як страшенно важко захищати мир і бути ввічливим з хамами, які провокують війну.

— Раніше пробиралися вночі і повзли до нас на пузі, — зітхнув поручик. — Це була традиція. І якщо їх наші хлопці випадково не затримували на кордоні, то ми ловили їх тут. А тепер приїздять просто з Мюнхена в розкішних автомобілях, і спробуй устежити за ними!

Начальник коротко засміявся.

— Мені б ваші турботи! Перегляньте сьогоднішню партію паспортів і йдіть скупайтеся. Не думайте, що в цілому світі нас тільки двоє. Міжнародні відносини зміцнюються, товаришу!

— Для мене це звучить як фраза.

— Шануй начальника свого, і тобі добре буде! Ви, Пепічку, гадаєте, що наша контррозвідка спить, чи що?

— Ні. Не думаю. — Поручик знизав плечима і відвернувся од вікна. Взяв кілька паспортів.

— Клаус Вернер. Мистецтвознавець. Припустімо. Бабельсберг. Має свій мерседес. Боже мій! Де ви бачили нашого мистецтвознавця, щоб міг купити собі звичайну феліцію? Завтра вирушає до Крумлова, там вивчатиме мистецтво. Добре, хай так. Зіфелі Адольф. Нюрнберг. Відвідання родичів. Агент організації Гелена…