Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Просто зараз — ні, — кажу я. — Ми ще трохи поживемо в таборі.

— Чудово! — радіє малий. — Мені в житті не було так весело!

Спати ми лягли годині десь об одинадцятій. Розстелили широкі ковдри та покривала і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Ми не боялися, що він утече. Хлопчисько три години не давав нам заснути, підстрибуючи, хапаючи «рушницю» й пронизливо волаючи по черзі нам у вуха: «Тихо, брате!» — коли уявний тріск гілки чи шелест листя підказували його юній багатій фантазії, що до нас потайки наближається жорстока банда. Коли я нарешті забувся в неспокійному сні, мені примарилося, що мене викрав і прив'язав ланцюгами до дерева рудочубий кровожерливий пірат.

На світанку мене збудила серенада переляканого Біллового вереску. То були не крики, не вигуки, не ревіння, не хрипи, не гарчання, тобто не ті звуки, котрі ви очікуєте почути із чоловічої горлянки, — то був просто до непристойності пронизливий нажаханий вереск, який видають жінки, забачивши привида чи гусінь. Моторошно почути в печері на світанку, як отак верещить дужий, відчайдушний, кремезний чоловік.

Я схопився на ноги, щоб з'ясувати, в чому річ. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, схопивши його однією рукою за чуприну. В другій хлопець тримав гострий похідний ніж, яким ми краяли бекон. Малий заповзято і дуже реалістично намагався зняти з Білла скальп — згідно з проголошеним учора ввечері вироком.

Я відібрав у малого ніж і змусив його знову лягти. Та Білл уже зламався. Він ліг на своєму боці лежанки, але відтоді завжди, доки хлопчик залишався з нами, спав із розплющеними очима. Я трохи задрімав; утім, ближче до сходу сонця я згадав, що з першими його променями мене мають прив'язати до стовпа та спалити. Ні, я не хвилювався, не боявся — я просто підвівся, сів, запалив люльку й обперся об камінь.

— Чого так рано підвівся, Семе? — поцікавився Білл.

— Я? — перепитую я. — Щось у мене плече ниє. Гадаю, коли трохи посиджу, воно відпустить.

— Ти брехун! — каже Білл. — Ти боїшся. Тебе засудили до спалення живцем на світанку, і ти злякався, що малий виконає обіцянку. Він би так і вчинив, якби зміг знайти сірники. Слухай, Семе, ну хіба не жах, га? Думаєш, є на світі людина, яка б заплатила гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

— Звісно! — відповідаю я. — Таких малих розбишак батьки на руках носять. Підводьтеся і готуйте разом із Вождем сніданок, а я піду на розвідку.

Я видерся на самий верх невеликої гори й окинув оком усю видиму околицю. З того боку, де розкинулася Верховина, я очікував побачити озброєних косами і вилами міцних сільських парубійків, що прочісують місцевість у пошуках підлих викрадачів. Натомість мені відкрився цілком мирний пейзаж із цяточкою у вигляді самотнього орача і мишастого мула. Ніхто не тягав сіті в струмку; жодні посильні не шастали туди-сюди, несучи розгубленим батькам звістку про відсутність результатів. Безтурботна пасторальна сонливість ідилічного лісу оповивала частину зовнішнього світу і зокрема Алабами, відкриту моєму погляду. «Можливо, сказав я собі, — людям досі невтямки, що вовки забрали зі стада ніжне ягнятко. Боже, поможи вовкам!» — подумав я і попрямував униз на сніданок.

Коли я дійшов до печери, загнаний у кут Білл важко дихав, а хлопчисько збиралося розмазати його по стіні каменем завбільшки з кокос.

— Малий поклав мені на спину гарячу картоплину, — пояснив Білл, — а потім розтовк її ногою, за що я нам'яв йому вуха. У тебе є з собою револьвер, Семе?

Я забрав у малого камінь і наче залагодив конфлікт.

— Ти ще пошкодуєш, що ударив Вождя Червоношкірих! — каже хлопчисько Біллу. — Це нікому ще так не минулося. Начувайся!

По сніданку малий дістає з кишені клапоть шкіри, обв'язаний ремінцями, і виходить із печери, розкручуючи саморобну пращу.

— Що він замислив? — нетерпляче вигукує Білл. — Семе, ти не думаєш, що він збирається накивати п'ятами, га, Семе?

— Аж ніяк, — кажу я. — Щось він не схожий на маминого пестунчика. Але нам слід доопрацювати план щодо викупу. Я не помітив пожвавлення у Верховині з приводу відсутності малого; може, батьки ще просто не усвідомили, що він зник. Хтозна, може, вони думають, він заночував у тітки Джейн або в когось із сусідів. Так чи так, сьогодні вони про все знатимуть. Увечері ми повинні підкинути батькові листа з вимогою віддати дві тисячі доларів за повернення сина.

Враз ми почули бойовий клич. Схожий звук, певно, видав Давид, коли могутній Голіаф упав на землю. А все через пращу, яку Вождь Червоношкірих витягнув із кишені й наразі розкручував над головою.

Я відхилився, почув глухий удар і зітхання Білла, щось на кшталт того, як зітхає кінь, коли з нього знімають сідло. Камінь завбільшки з яйце зацідив Біллу за ліве вухо. Дрискол хитнувся і впав прямісінько у вогонь — на сковорідку з гарячою водою для миття посуду. Я витягнув його і півгодини відливав йому макітру холодною водою.

Ось Білл потихеньку підводиться, обмацує себе за вухом і запитує:

— Семе, ти знаєш, хто мій улюблений герой у Біблії?

— Заспокойся, — кажу я. — Ти живий, отямився, все гаразд.

— Цар Ірод, — провадить він. — Ти не втечеш і не залишиш мене з ним, правда, Семе?

Я вийшов із печери, схопив малого і потрусив його так, що в того ледве не відпали веснянки.

— Якщо не будеш добре поводитися, відішлю тебе додому, — пояснив я. — Ну то як, будеш хорошим хлопчиком?

— Я тільки бажав повеселитися, — похмуро відповів він. — Я не хотів зробити боляче Старому Генкові. За що він мене вдарив? Я добре поводитимуся, Зміїне Око, якщо ти не відправиш мене додому і дозволиш сьогодні погратися в Чорного Розвідника.

— Я такої гри не знаю, — кажу я. — Вирішуйте з містером Біллом. Ви з ним сьогодні залишитеся вдвох. Мені треба ненадовго піти у справах. Зараз ти зайдеш у печеру, помиришся з містером Біллом, попросиш у