Читати книгу - "Шопоголік, Софi Кiнселла"

«У Сміта» (ну, це нормально. Канцелярія потрібна всім).

Взуттєвий (також).

Оптика (необхідність).

«Оддбінз» (як же без вина?).

«Наша ціна» («Наша ціна»? А, точно. Новий альбом «Шарлатанів». Ну не могла ж я його не купити?).

«Белла Паста» (вечеря з Кейтлін).

«Оддбінз» (як же без вина?).

«Ессо» (бензин не враховую).

Ресторан «Куґліно» (дорого – але ж це був особливий випадок).

Кафе «Прет-а-Манжер» (у мене тоді ще грошей не вистачило).

«Оддбінз» (як же без вина?).

«Багаті килими» (що? А, так, той килимок, той дурнуватий килимок).

«Ля Сенза» (спокуслива білизна для зустрічі з Джеймсом). «Ажент Провокатор» (іще спокусливіша білизна для зустрічі з Джеймсом. Ха. Було б куди її вдягати).

«Усе для тіла» (та щіточка для шкіри, без якої просто неможливо).

«Некст» (біла сорочка – нічого особливого, але за зниженою ціною).

«Міллетс»…

Мої думки спиняються. «Міллетс»? Та я взагалі не заходжу в «Міллетс». Що в біса я забула в «Міллетс»? Я спантеличено розглядаю рахунок, зморщивши лоба, намагаюся збагнути – і тоді правда зненацька звалюється на мене. Це ж очевидно. Хтось інший користувався моєю карткою.

Боже мій. Я, Ребекка Блумвуд, виявилася жертвою злочину. Усе стає на свої місця. Якісь зловмисники заволоділи моєю карткою і підробили мій підпис. Як знати, де ще вони нею розраховувались? То ось звідки стільки цифр у моєму рахунку! Хтось добряче закупився з моєю карткою по всьому Лондону, вирішивши, що йому просто так минеться.

Але як їм це вдалося? Я нишпорю в сумці, знаходжу гаманець, відкриваю – і ось вона, моя «Віза», просто переді мною. Я витягаю її та втуплююсь у неї. Хтось поцупив її з мого гаманця, скористався нею – і поклав на місце. Це має бути хтось зі знайомих. Боже мій! Хто?

Я підозріливо озираю офіс. Хто б це не був – клепки йому бракує! Скористатися моєю карткою в «Міллетс»! Це ж просто сміховинно. Можна подумати, я хоч колись хоч щось там купувала!

– Я ніколи навіть не заходила до «Міллетс»! – промовляю я вголос.

– Заходила, – заперечує Клер.

– Що? – обертаюся я до неї, не надто задоволена, що вона влазить. – Не заходила!

– А хіба не там ти купувала прощальний подарунок для Майкла?

Я дивлюся на неї і відчуваю, як посмішка зникає з мого обличчя. От вівця! Ну звісно ж. Синя штормівка для Майкла. Та бісова синя штормівка з «Міллетс».

Три тижні тому, коли Майкл, наш заступник редактора, звільнився, я зголосилася купити для нього подарунок. Я прийшла до крамниці з коричневим конвертом, повним монет і купюр, і вибрала штормівку (повірте, це саме те, що йому треба!). І в останню мить – тепер я про це згадала – я вирішила, що заплатити варто карткою, а вся ця готівка мені знадобиться.

Чудово пам’ятаю, як витягла чотири п’ятифунтові папірці, акуратно переклала їх до свого гаманця, відібрала фунтові мідяки й кинула їх у відділення для монет, а решту дріб’язку просто висипала на дно сумки. І – Боже мій! – пам’ятаю, як я думала, що мені не доведеться йти до банкомата. Я думала, що тих шістдесяти фунтів мені стане на кілька тижнів.

То куди ж вони поділися? Не могла ж я витратити шістдесят фунтів, навіть цього не помітивши? Чи могла?

– А чого ти взагалі про це заговорила? – питає Клер, нахиляючись уперед. Я бачу, як її дрібненькі оченята поблискують за окулярами, пронизуючи мене поглядом. Вона знає, що я вивчаю свій рахунок за «Візою».

– Просто так, – відповідаю я, скоренько переходячи до другої сторінки рахунка.

Але мене вибито з колії. Замість того щоб, як зазвичай, поглянути на «Мінімальний необхідний платіж», навіть не дивлячись на загальну суму, я раптом розумію, що втупилася просто в цифру в нижньому рядку.

Дев’ятсот сорок дев’ять фунтів шістдесят три пенси. Чітко, чорним по білому.

Я мовчки дивлюся на неї з півхвилини, потім запихаю рахунок назад до конверта. Чесне слово, у цю мить я впевнена, що цей папірець жодним боком мене не стосується. Може, якщо випадково впустити його на підлогу за моїм комп’ютером, він просто зникне. Його зметуть прибиральники, і я зможу сказати, що взагалі його не отримувала. Не можуть же від мене вимагати, щоб я сплатила за рахунком, якого навіть не отримала?

Я вже подумки складаю листа: «Шановний головний директоре “Візи”. Ваш лист мене дещо спантеличив. Про який саме рахунок ідеться? Я від Вашої компанії жодного рахунку не отримувала. Я не злякалася Ваших погроз і попереджаю, що напишу про Вас Анні Робінсон на телепрограму “Сторожовий пес”».

А ще завжди можна поїхати за кордон.

– Бекі? – стріпнувши головою, я бачу, що Клер витріщається на мене. – Ти закінчила матеріал про Ллойд?

– Майже, – обманюю я. Вона не зводить із мене очей, тож доводиться розгорнути той документ на весь екран, просто щоб показати моє прагнення працювати. Але якоїсь трясці вона все ніяк не відводить очей.

«Миттєвий доступ до рахунку – значна перевага для вкладників, – друкую я на екрані, слово в слово переписуючи з прес-релізу, що лежить переді мною. – Також пропонуємо особливі відсоткові ставки для тих, хто вкладає понад 5000 фунтів».

Я ставлю крапку, сьорбаю кави і перегортаю прес-реліз на другу сторінку.

До речі, це і є моя робота. Я журналістка фінансового журналу. Мені платять за те, що я пояснюю іншим, як поводитися з грошима.

Звичайно, це не та кар’єра, про яку я завжди мріяла. Ніхто з тих, хто пише про фінанси, не мріяв це робити. Вони можуть казати, що їх «зачепила» тема фінансів. Це все брехня. Насправді їм просто не дісталася робота, на якій можна писати про щось більш захопливе. Вони намагалися влаштуватися в «Таймз» і в «Експрес», у «Мері-Клер» та у «Воґ», у «ДжейК’ю» та в «Лоадед», а у відповідь чули лише «Забирайся звідсіля!»

Тож вони взялися шукати роботу в «Сталеливарських новинах», «Сироробському віснику» чи «Інвестиційному щотижневику». Зрештою їх узяли на наймаруднішу роботу якогось найостаннішого помічника, якому платять копійки – і вони були за це вдячні. І відтоді так і пишуть про сталь, сир чи інвестиції – просто тому що ні в чому більш ні бельмеса не тямлять. Я сама починала у виданні з привабливою назвою «Про особисті інвестиції». Я навчилася передирати матеріали з прес-релізів, кивати на прес-конференціях і вигадувати питання, які звучали так, ніби я тямлю, про що