Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

Ів замовк, вдивляючись в екран. Невимовно прекрасне жіноче обличчя майнуло на ньому, гнучкі руки були простягнені вдалечінь; стрімко вихопилося щось схоже на вавілонський зіккурат І одразу пойнялося туманом.

Нараз кораблем трусонуло так, що обидва космонавти знепритомніли.

«Один, два, три… Мобілізуюсь!» — наказав собі Микола, долаючи млість. Ів прийшов до тями раніше й старанно робив рекомендовані вправи, повертаючи собі форму.

«Приземлення… Приземлення… — повторював звуковий інформатор. — Всі прилади працюють нормально, пошкоджень не виявлено. Приземлення… Приземлення…»

Перед очима котилася світлова доріжка, й на ній мигтіли цифри та умовні позначки.

— Ху-у… — Микола витер чоло. — Коли б ще хтось повідомив мені, де ми приземлилися, то й зовсім було б добре. Невже повернулися на матінку-Землю? Ото ганьби наберемося! Теж мені — міжзоряні мандрівники!

«Приземлення… Приземлення… Всі прилади працюють нормально».

Ів уже почувався добре, бо, перегнувшись через бильце крісла, гукнув:

— «Та хіба ж це отак

На причалі своїх земляків зустрічають?..»

А Інформатор уже повідомляв температуру за бортом — цілком комфортну, вологість — гм, гм, щось зависока… Інертних газів у повітрі виявилось так багато, що Микола засумнівався, чи справді нормально працюють їхні прилади. «Бракує вихідних даних… бракує вихідних даних… — пролунало далі. — Таких елементів на Землі не виявлено».

— Що? — підхопився Ів. — Ця бісова «біла діра» таки спрацювала, й ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, ти чуєш, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: «Гоп!» Ми перескочили!

Однак Миколу не брали ні переляк, ні радість, він застережливо звів руку:

— Моя розумна й добра матуся радила, навіть коли й перескочиш, не квапитись гукати «Гоп!», а спершу подивитись, у що вскочив. Аналізатор неспроможний визначити елементи, які входять до складу атмосфери й грунту цієї планети, — як тобі подобається такий сюрприз?

— Нормально! На те ми й прилетіли, щоб на місці в усьому розібратися. Принаймні матимемо що розповісти, коли повернемось. Якщо вірити нашим теоретикам, на той час на Землі мине кілька сотень років і всі наукові здобутки стануть анахронізмом. Ми почуватимемось серед землян майбутнього, як почувався б король Артур на вченій раді Академії наук. Звичайно, якщо про нас пам’ятатимуть…

— Ретельно перевір скафандр і не забудь про запас їжі, — суворо наказав Микола. — Не просто пам’ятатимуть — нас чекатимуть, нас радо зустрічатимуть. Ну, в добрий час, друзяко!

Він не вагаючись ступив уперед і віддраїв перший відсік.

На мить зупинився, відчувши гострий приплив ніжності до свого міжпланетного корабля, маленького куточка рідної планети — від традесканції на стіні до крихітного плюшевого ведмедика, що при посадці впав зі столика. Хотілось якомога довше затримати погляд на кожній дрібниці, та, схаменувшись, він рішуче перетнув другий відсік. Біля дверей третього мовив:

— Прогулянка тривалою не буде: за годину — перший зв’язок із Землею.

— А там і справді проминуло кілька віків, а може, й тисячоліть?

— Не озирайся назад так часто, бо в голові запаморочиться. Знаєш, краще про це не думати.

Однак не думати не могли обидва. Про покоління вчених у лабораторії, розташованій неподалік єдиного на планеті дикого плато, де вперше вдалося сколапсувати надщільну матерію і штучно створити «білу діру» — часовий тунель у безмежному просторі поміж двома світилами: «Службу зірки Бернарда», чия планетна система мала стати другою домівкою для землян. Про те, як давно вмерли, відживши належне, ті, з ким вони зналися ще якихось півгодини тому. Про те, що для них не змінилося нічого — навіть не встигли зголодніти чи знудьгуватися у товаристві одне одного. Не встигли й усвідомити, що, власне, з ними сталося.

— Будемо спокійно та сумлінно робити своє діло, — сказав Микола, натиснувши на останню кнопку. — І пам’ятати, що найкращі заміри можуть розбитися об дрібницю. Ще раз закликаю тебе до пильності.

Трап було спущено, а зелений вогник запевняв, що в радіусі трьохсот метрів астронавтам небезпека не загрожує.

Навіть не дочекавшись, поки до кінця розійдуться стулки дверей, Ів прослизнув у щілину й звів руки, вітаючи нову планету.

Вона була схожою на старовинний, трохи збляклий від часу і через те ще прекрасніший гобелен. Лускаті дерева з кронами тілесного кольору оточували галявину, де сів їхній корабель. У повітрі похитувалися схожі на земні ліани сірувато-бежеві рослини, м’яко контрастуючи з золотаво-смарагдовим небом. Дрібнолисті кущики клубочилися, мов дим, та й взагалі все навколо пливло, гойдалося, щомиті змінюючи обриси. Безліч відтінків ясно-брунатних тонів мінилися між червоним та жовтим, і на всьому лежав якийсь надвечірній лагід. Зірка Бернарда була в зеніті, однак світила притушено, мов крізь густий серпанок.

Незвична гармонія брала за душу, обіцяючи мир та добрі надії.

— Здається, що й справді все гаразд, — сказав Микола і почув у відповідь сповнене захвату зітхання молодшого товариша.

Ніяких стежок не було, і вони пішли навпростець, сторожко озираючись навсібіч. Те, що вони називали мохом, приємно пружинило під ногами, й їхні кроки поглинала незглибима тиша — ні шереху гілок, ні пташиного крику. Присівши, Микола торкнувся однієї з рослинок — в руці залишилось рожево-шоколадне стебло з тонким різьбленим листям, схожим на листя «заячого холодку».