Читати книгу - "Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер"

Старий був спокійний. Він узагалі був дуже стриманою і спокійною людиною. Його вважали за сухого і черствого ще замолоду. Він мав ясний, схильний до аналізу розум. Для тих, хто його мало знав, це переважувало все інше. Так розпечені сонячні плями здаються чорними — за контрастом із ще гарячішою сонячною поверхнею.

Старий вдивлявся у марево, яке тремтіло над озером, і згадував те, що було тут сорок років тому. Він спробував уявити все по черзі, але не зміг: стрій думок ламався, пам’ять уперто виштовхувала якісь нічого не варті дрібниці. Він чомусь дуже ясно пригадав — зовсім ясно, немов це маячило перед очима, — шарф, що був на ній того вечора. Шарф був строкатий — з червоними корабликами, жовтими маяками, синіми птахами, — прозорий, легкий. “Ні, — подумав він, — це сталося не тут. Я почав говорити, мене перебили… так, так, головний механік… потім ми вдвох відійшли до лавки…”

Він спустився з бетонного парапету. Оглянув усе навколо. Лавки не було. Але старий знав, що вона стояла тут. Він нахилився, присів і побачив продушини в асфальті — сліди, залишені ніжками лавки. Усміхнувся, помацав асфальт. Крізь тріщини пробивалася трава, вже засохла, зжовкла.

Він хотів пригадати слова, сказані того вечора, — і не міг. Він навіть не міг пригадати, що вона тоді відповіла. Він твердо пам’ятав тільки одне: над ракетодромом звучала “Богатирська симфонія”. Слова — такі важливі і беззмістовні — не запам’яталися. Лишилася музика. Потім щороку в цей день вони слухали “Богатирську симфонію”. Щороку — якщо він був на Землі і якщо вони зустрічали цей день разом. Так проминуло тридцять шість літ. Вона померла, і він зостався сам.

Старий гладив жовту, жорстку траву, що пробила асфальт.

Десь над головою зашипіло, затріщало. Він підвівся, серце тривожно калатало. Старий репродуктор видихнув музику.

Шелестіння вітру, хлюпання води, далекі і незбагненні нічні звуки — усе розтануло в музиці. Старий стояв нерухомо, вглядаючись у простір. Він чув урочистий марш, і, скоряючись мелодії, у пам’яті раптово виникали й так само раптово зникали картини — то роздольні, широкі, буйні, то задумливі і сумні. Музика була м’яка, прозора, ясна. Вона створювала між минулим і сучасним якусь невидиму, але цілком відчутну грань. Спогади поступово відпливли, забарвились у спокійні тони.

Старий заплющив очі, в голові в нього паморочилось. Музика накочувалась гомінкими хвилями, змішувала у вирі звуків радість і смуток, змивала з душі привнесене, тяжке. Старий відчув доторк до плеча, здригнувсь і обернувся. Перед ним стояв юнак:

— Ракета.

Старий не відповів, і юнак голосно повторив:

— Ракета!

Вони пішли до озера. Дзвінкі акорди арфи ще тремтіли у вогкому, морозному повітрі. Вітер дмухав сильніше. Вода набігала на похилий бетонний парапет і з шумом стікала в чорний провал озера.

В небі над ущелиною з’явилися дві яскраві жовті цятки, заіскрились, стерли навколишні зорі. Ракета швидко знижувалась. Іонний двигун залишав ледь видимий слід — слабкий блакитнуватий відблиск, що відразу згасав. Спалахнули, на мить засліпивши старого та його супутника, прожектори, встановлені у скелях. Синюваті промені освітили зоряний корабель. Від цієї миті старий перестав чути музику.

Він бачив ракету сорок років тому. З того часу все змінилося, але ракета лишилась такою ж, як була. Жовте світло її бортових фар змішувалося з синіми променями прожекторів, і довгастий безкрилий корпус здавався зеленим. Блищала ажурна мережа антен. Виразно чулося потріскування, що супроводжувало роботу іонного двигуна.

Це потріскування змусило юнака посміхнутися. Він багато разів бачив знімки ракети, знав її будову: вона була невелика — шістдесят метрів завдовжки і три метри завширшки — і скидалась на могутні ядерні зорельоти не більше, ніж човен на корабель. Обтічна форма? Він бачив у ній свідчення лише того, що ракеті нелегко було пробивати земну атмосферу. Тонкі стрижні антен нагадували про світанок радіолокації. І, нарешті, потріскування іонного двигуна замість суцільного, дзвінкого гудіння ядерних кораблів.

— Яка незугарна конструкція! — сказав він.

— Авжеж, — відповів старий, дивлячись на ракету, — її запустили дуже давно. Але такі ракети мають перевагу — вони встигли пройти довгу путь. Ядерні зорельоти відійшли ще порівняно недалеко від Землі, а ці… вони багато чого бачили.

“В цьому перевага старості, — додав він у думці. — Багато пройти, бачити, розуміти…”

Ракета повисла за два метри над озером. Вода клекотіла під дюзами двигуна. Повагавшись, ракета вертикально спустилась у воду; озером побігли хвилі. Старий і юнак відійшли від краю парапету — вода заливала бетон. Потім ракета випірнула — вже горизонтально — і загойдалась на хвилях.

— Усе! — вигукнув юнак. Він був схвильований, хоч навряд чи зміг би пояснити, що саме його схвилювало. — Зараз має відокремитися робот-розвідник. Уже час…

— Не кваптесь, — усміхнувся старий. — Це ж давня конструкція! Вона не вміє поспішати. Двадцяте століття.

Над корпусом ракети, поблискуючи в промінні прожекторів, піднялася невелика напівсфера, відокремилась від ракети, повисла в повітрі і попливла над водою. Робот мчав убік від місця, де стояли люди.

— В чому річ? — здивувався юнак. — Чому робот не йде до нас?

Старий здвигнув плечима:

— Це означає, що він спускався на чужу планету.

Юнак не зрозумів. Він дивився то на старого, то на подібного до великої