Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

Перше повідомлення про «зелену пастку», передане по радіо з мало кому відомого суденця, прийняли безліч радіостанцій. Того ж дня вечірні газети принаймні десяти країн вийшли з разючими заголовками. Люди поставилися до сенсаційної звістки по-різному. Одні знизували плечима, гадаючи, що їм підкинуто нерозумний жарт якогось легковажного радіоаматора, іншим все це здалося новою витівкою бразільських або ж парагвайських журналістів. Та коли фотографії й кінокадри, зняті на місці подій, облетіли майже всі закутки Землі, тоді знялася справжня буря. А після того, як у пресі з'явилося кілька моїх слів з приводу контейнера, — чимало міст Латинської Америки та Сполучених Штатів охопила паніка.

В той час я вже повернувся додому. Багатомовні голоси дикторів та радіокоментаторів з ранку до ночі без кінця повторювали моє ім'я. Мої портрети друкували на сторінках газет та журналів. Щодня я бачив себе на екрані панорамного телевізора. Моє зображення красувалося навіть на пляшках з прохолодним напоєм виробу якоїсь венесуельської фірми.

Якісь меткі режисери з американців навіть зліпили телефільм, що називався «Трагедія в джунглях». Обірвавши першу передачу на тому, як мене живцем замуровують у скелю, вони скоро почали вистрілювати в ефір наступні серії: другу, третю, четверту, п'яту… Мені могли б позаздрити усі розбишаки з кінобойовиків минулого століття. Те, що було насправді, в телефільмі вилилось неймовірними картинами, від яких у глядачів, мабуть, волосся на голові ставало дибки. Позираючи на екран, професор Синиця спочатку лише розгублено кректав. Потім я все частіш перехоплював на собі насмішкуваті погляди Володимира Степановича. Та поступово поблажлива іронія зникла з професорового обличчя. Як тільки на екрані з блискавичною швидкістю починали мінятися кадри чергової серії «Трагедії», він похмуро кидав: «Трюкачі! Фальшивомонетники! Ні, вони не такі наївні, як це декому здається. Тут розрахунок з далеким прицілом…»

Не скажу, що я відразу ж зрозумів професора Синицю. Лише з часом, коли мені вже самому наоскомило оте «Ігор Вовченко… Ігор Вовченко… Ігор Вовченко…», впала в око досить дивна обставина. У закордонній пресі, здебільшого в західній, про мене дзвонили в усі дзвони, про Єржі, хоч і стриманіше, шуміли також, а тих, з ким довелося нам зіткнутися в джунглях, неначе хтось навмисне відсував у затінок. Ще місяць тому Брендорфа, Кносе, фрейлен Труду називали злочинцями, лиходіями, піратами сельви, тепер про них згадують все менше або взагалі майже обходять мовчанкою. Чому? Хіба ж не ця трійця готувала людству нечувану катастрофу?

І я вирішив розповісти про все. Розказати, як було насправді, не перебільшуючи, але й нічого не замовчуючи.

Великі, сірі з зеленавим відтінком очі — це перше, що запам'яталося, коли я побачив її того дня. Вона з'явилася в замку через тиждень після того, як радиста Купічку нагально відправили у столицю Бразілії, де ним зайнялися медики. У літнього чеха Купічки виявилося хворе серце, дався взнаки тутешній клімат.

Спека стояла неймовірна. Бамбуковий дах веранди сонце пропікало наскрізь. Сеньйора Росіта покликала старого Катультесе. Індіянин неквапно пройшов повз нас, лагідно усміхаючись. Він швидко налагодив великий вентилятор, що вчора увечері чомусь перестав крутитися. Електроопахало знову зашелестіло крилами, з-під стелі, замість прохолоди, війнуло гарячим сухим повітрям.

Ми всі — Рудий Заєць, мала Меро — донька сеньйори Росіти, і я — перші хвилини за обідом намагалися тримати себе чемно, сиділи із серветками на колінах і не дивилися одне на одного. Так тривало недовго, доки не підкрався і не вмостився під столом улюбленець Меро — кудлатий песик Приблуда. У руці капловухого Жака, якому Меро причепила прізвисько Рудий Заєць, бо у нього ще й волосся аж лисніло червоним золотом, я побачив соломинку. Він тихцем лоскотав Приблуду. Зморений спекою песик, що одразу задрімав біля наших ніг, уві сні кумедно відбивався лапою від надокучливої «мухи». Меро засовалася в кріслі й пирснула в кулачок. Та ось соломинка поповзла до чорного собачого носа. Приблуда злякано гавкнув, підстрибнув і закружляв, силкуючись укусити свого хвоста. Меро заверещала, задриґала ногами; глек з ананасовим соком, що стояв на столі, перекинувся, на білій скатертині розпливлася пахуча рідина…

І ось, якраз тієї миті, на веранді з'явився сеньйор Аугустіно. Він тримав за руку дівчину років тринадцяти. Дзеркальне скло темних окулярів затуляло їй пів-обличчя. На дівчині були короткі сірі шорти, такого ж кольору безрукавка, на ногах — індіянські мокасини з барвистим візерунком. Коротке пшеничне волосся здавалося аж білим.

— Познайомтеся. Це — Єржі, — сказав сеньйор Аугустіно, витираючи чоло картатою хусткою.

Ми з Рудим Зайцем, як личить, підвелися з місця. Незнайома гостя мовила кілька незрозумілих слів.

— Що вона сказала? — пошепки запитав Рудий Заєць.

— Не знаю. Здається, привіталася, — півголосом відповів я.

Дівчина опустилася на крайок плетеного крісла, скинула окуляри. Мені ще ніколи не доводилося бачити таких величезних зеленкуватих очей. Водночас погляд дівчини збентежив мене, очі в неї були занадто серйозні чи то стомлені, а може, стривожені.

Я подумав: «Напевно, вона щойно прибула до Пері. Видно, приїхала здалеку. Ніколи в житті не бачила сельви, не смажилася на такому сонці… Їй трохи не по собі. Цікаво, звідки ж вона?»

Я по собі знав, як впливає на людину перша зустріч із тутешнім краєм. Коли два місяці тому ми з батьком ступили на висушену, цупку, як дріт, траву аеродрому на східній околиці містечка Пері, мабуть, і моє обличчя не світилося радістю. Відчуття було таке, що все навколо — рудуватий п'ятачок аеродрому, будівлі, люди, яких я побачив, навіть небо над нами — навіки загубилося серед зеленого одноманіття лісів, що підступали звідусіль. У польоті, в салоні літака, панорама джунглів розпалювала мою уяву. Та ось ми приземлилися, неначе потонули в сельві. Я стояв тоді на аеродромі маленький і самотній. Про місця, що оточували нас, мені доводилося читати чимало. Зелений океан, крізь який пробивається ріка Вачуайо, в книгах був звабливо-романтичний, сповнений таємниць і чудес. Зблизька сельва постала іншим, навдивовижу незрозумілим світом зеленого мороку, німотного нагромадження рослинності, царством боліт, їдких випарів, загрозливих нічних звуків. Ще не поринувши в цей світ, лише відчувши його подих, я був пригнічений відчуттям власної безпорадності і безсилля…

Пам'ятаю, сеньйор Аугустіно і мене, точнісінько як