Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

— А, привіт механіку!

Я підхопив Стьопку за лікоть, і ми пройшли мимо й зупинилися за кузовом машини. Стьопка мовчки, сердито висмикнув лікоть. Машина здригнулася, завищав стартер… Я пригнувся, заглянув під таксі й побачив ногу в чорній холоші. Нога підіймалася з землі на підніжку. Це гітарист сідав у кабіну. “Давай!” — сказав я, і ми разом ухопилися за задній борт, перевалилися в кузов, під брезентовий дашок, пробігли вперед і сіли на підлогу. Ми притискалися спинами до переднього борту, й нас не могли помітити з кабіни. І машина відразу ж рушила. Поки вона йшла тихо, я ризикнув підвестися й заглянути у віконце — чи Федя там? Він сидів у кабіні. Гриф його гітари постукував об скло.

Я притиснувся губами до Стьопчиного вуха й розповів про завідуючого поштою, телеграфіста і взагалі про Федині фокуси. Машина їхала швидко. На вибоях нас било спинами й головами об дошки борту. Можливо, тому на середині розповіді я почав сам із собою сперечатися. Сказав, що я дурень і панікер і даремно вплутав Стьопку в історію. Звичайно, Федя поводився дуже дивно, але яке нам до того діло? Він узагалі дивак. А я панікер.

Стьопка відхилився од мене й скривився. Він моєї самокритики терпіти не може. Він показав, як грають на гітарі, й прошепотів:

— А оце він що — розучився? Ти бачив, щоб він гітару десь забував?

Я зашепотів у відповідь, що після нічної зміни можна голову забути, а не гітару. Що Феді просто надокучило чекати Нелку. Він сидів, йому було нудно, і він жартував із знайомими. Скажімо, отак: “А пошту вашу пограбували”. Поштарі — ще б пак! — хапалися за серце. Потім він вирішив поїхати Нелці назустріч, скористався із своєї популярності й сів на вантажне таксі. Звичайнісінька поведінка. Друзів у нього в місті кожен третій. Ну кожен п’ятий, не менше…

— До Нелки поїхав? — сказав Стьопка. — Вона живе зовсім на протилежному кінці міста. — Він подумав і додав: — Нічого собі жарти. А з гітарою на завод не пускають.

— Його всюди пропустять.

— Це молокозавод, — сказав Стьопка. — Там чистота й дисципліна. А ти — бовдур.

Я все-таки розсердився:

— Ну, панікер, ну, шпигунських книжок начитався, але чому я бовдур?

— Тому. Федько вчора виступав у радгоспі, в їхньому клубі. Загулявся, напевно. А ти — глевтяк. Взявся за діло-доведи його до кінця.

— От сам і доводь до кінця, — огризнувся я і поплазував до заднього борту, щоб зіскочити, та в цю мить по кузову затарабанили камінці, машина різко збільшила швидкість, — місто скінчилося, почалося шосе. Ми чули, як сміються в кабіні ті двоє, а машина вже летіла, немов реактивний літак. Доводилось їхати далі. Ми враз проскочили стадіон, зараз буде підйом, і там зіскочимо… В-з-з-з! — зненацька завищали гальма, машина зупинилася, і ми виразно почули голос гітариста:

— …Пілотуєш, як молодий бог. Бувай здоровий!

— Та де там! — відповів водій. — Бувай здоровий!

Стьопка луснув себе кулаком по коліну… Тут, на белебні, з машини не вилізеш — кругом поле. Та гітарист недбало кинув:

— Їдьмо зі мною, механіку… Тут поруч. Покажу таке — не пошкодуєш!

Стьопка розвів і склав долоні: капкан, мовляв… Я кивнув. Ми чекали, витріщившись один на одного. Навдивовижу простакуватий був цей “механік”! Він тільки промимрив:

— Поїхати, чи що… Не засядемо?

Дверцята стукнули, машина покотилася до лісопарку і звернула на путівець.

Нас жбурляло в кузові, пилюга валила під брезент. Ми клацали зубами. Я чхнув Стьопці в живіт.

Та машина скоро зупинилася.

— Ну й пилюга, жах, — почувся Федин голос. — Потюпаємо, механіку?

Водій не відповів.

— Е, хлопче, ну й дивак ти! — весело сказав Федя. — Скільки проїхав, півсотні метрів лишилося… Лінуєшся? То їдь собі додому.

— На “не можу” дурнів ловлять, — прошепотів Стьопка.

Водій ішов знехотя, озираючись на машину. Місцина була підходяща для темного діла — узлісок ялинового розсадника. Спершу зникла за верхівками русява чуприна гітариста, потім голова шофера у брудній кепці.

Ми стрибнули в пилюку, перезирнулися, пішли. По міжряддю, по м’якій торішній хвої. Попереду, кроків за двадцять, чувся хрускіт гілля і голоси.

Міжряддя було недовге. Ще метрів п’ятдесят — і відкриється кругла галявина. Туди й вів Федя таксиста, причому їхня алейка виходила якраз на середину галявини, а наша — трохи вбік від неї. Я заспішив, але Степан махнув рукою, показуючи: “Спокійно, не гарячкуй!”

Ех, глянули б ви на Стьопку! Він скрадався нечутно, як кішка, прискаливши рудуваті очі. Ми з Валеркою знали, і Сур знає, що Стьопка — справжній сміливець, а що він блідне, так це через шкіру. На цьому багато хто спотикався. Бачать — побілів, думають, що хлопець злякався, і нариваються на його випробуваний удар — свінг зліва.

Отже, Стьопка, такий блідий, що все ластовиння можна перелічити, і я — поповзом подолали останні два-три метри попід лапами ялин і визирнули на галявину.

Сонця на галявині не було. Крізь гущавину пробивалися лише вузькі смужки променів, і перш за все я побачив, як у цих смужках золотими монетами сяють ранні кульбаби. Дві пари ніг крокували просто по кульбабах.