Читати книгу - "Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура"

Треба сказати, що ця обізнаність допомогла колись Олексі перехопити одну з перших у історії Київського карного розшуку великих партій наркотиків. Я розкажу про це згодом. А зараз — про те, чому епіграф кожної з повістей — то рецепт кави від Олекси Сироти. Це не тільки тому, що за кавою та чаркою доброго коньяку мій друг оповідав найцікавіші історії зі своєї служби. Просто чомусь Олексин підхід до розкриття чорних кримінальних справ якось невловимо перегукувався зі способом приготування улюбленого чорного напою.

І останнє зауваження у нашій передмові. Уважні читачі першого тому «Інспектора і кави» напевне звернуть увагу на те, що у другому томі з деяких Олексиних розповідей зникає один із постійних персонажів — начальник відділу карного розшуку ГУ МВС по м. Києву, він же Полковник, він же Полкан. То не авторська забаганка. Просто у той період знадобилося, як тоді казали, зміцнити керівництво органами внутрішніх справ у одній із областей. Безпосереднього начальника Олекси і Старого і перекинули туди — у тимчасове відрядження. За його відсутності розшуком знов, як і в старі часи, керував Старий.

Якщо є підозра, що тобі підсунули старі кавові зерна, прогрій їх на сухій пательні з очищеним зубчиком часнику. Кофеїн злякається — і дремене назовні. Отут ми на нього й чекали!

— Як ти вважаєш, хто може бути дурнішим від міліцейського замполіта? — підкинув мені якось питаннячко Олекса.

— Ну, даішник або дільничний…

— Пальцем у небо! Дурніший від замполіта тільки переляканий замполіт.

— Олексо, ти знову перебрав зі своїми філософськими узагальненнями. Переклади на нормальну мову.

— Прошу. Ти знаєш, що динамівці у суботу продули москвичам — і то у себе на полі?

— Хоч я й не болільник, але знаю. Мій сусіда-пролетар із цієї нагоди побив дружину, тещу запхнув до туалету і забив цвяхами двері, а на додачу викинув у вікно весь запас порожніх пляшок. Тепер його жінка плаче, що нема за що хліба купити. А ще — кричав, що він тому партачеві, котрий «пеналя» не забив, ноги повисмикує, як тільки той по зарплату приїде.

— Не врубався щодо зарплати…

— А ще лягавий! І член товариства «Динамо». Чи ти не знаєш, що наші футболісти рахуються у штаті підшефних заводів? Так ото ж…

— У міліцію дзвонили?

— У рейку. Аж на ранок хтось узяв трубку і сказав, що на п'яних болільників вони не виїжджають.

— Правильно сказав. Не виїжджають. Бо одного разу вже наїхали. На власні дурні голови. Мовляв, п'яний лежить посеред двору у калюжі. Добро, що горілиць, а то б уже давно захлинувся. Ну, приїхали. Викликали машину з витверезника, оформили, спроворили. А з'ясувалося, що то синок самого Ве-Ве. Повертався додому на автопілоті, але підвів стабілізатор. От він і пішов на вимушену посадку. Чи приводнення?… А як із тих придурків знімали стружку, то вони виправдовувалися, що клієнт був такий забрьоханий — у такому «маскуванні» не опізнали б не те що сина члена Політбюро, а й самого генсека.

— Генералу «швидку» викликали чи власними силами відкачали?

— Ображаєш, салага! У нашого Генерала здоров'я на взвод «даішників» вистачить. Але уява у нього теж добре розвинена. Бо вигнав із органів не тільки всіх причетних, а й начальника витверезника. Щоправда, розлютився дуже.

— Я думаю!.. Уявити собі генсека п'яним у калюжі — то важке випробування для генеральської психіки. Але ж, як я пригадую, ти мені про переляканого замполіта обіцяв розповісти, а не про розлюченого Генерала.

— Якого ще замполіта?… А!.. Слухай, як тебе жінки терплять? Ти ж своїми питаннячками кого завгодно з пантелику зіб'єш.

— Терплять. І деякі навіть люблять. Хоча — «моя» вже не раз відзначала наявність у мене особливого таланту заводити розмову на манівці.

— Це не та, часом, розмова, в якій про одруження йшлося?

— А тепер, голубчику, вже ти ухиляєшся від теми.

— Так у кого ж учуся…

— Вчися, вчися і вчися. Але у вільний від спілкування зі мною час. А зараз — валяй про замполіта, якщо не хочеш, щоб я з кави на чай перейшов.

Погроза подіяла. Передмова Олекси однак виявилася дещо задовгою і занадто барвистою, як на позанормативну лексику, тому я перекажу її коротко.

Почалося з того, що всесильний Ве-Ве, повертаючись з програного динамівцями матчу, зірвав зло на безневинних ментах, котрі стирчали вздовж траси по осьовій, як «лом у лайні». (Сам Сирота вжив значно колоритніше порівняннячко). Партійний вождь Радянської України ткнув пальцем в постових і буркнув: «Понаїдали мордяки…». Цю фразу негайно передали на вулицю Богомольця, до Республіканського Міністерства внутрішніх справ. Звідти у підрозділи спустили директиву: «Підтягнути гайки! Підвищити рівень!».

Отой замполіт, бодай би йому, перелякався, що накриється його рекомендація до академії в Москву і вирішив вислужитися. Забіг до Сироти і попросив, аби той, як людина з вищою філософською освітою, підказав якусь роботу Леніна, що має відношення до міліції. Щоби ґрунтовно проробити на політзаняттях. Олекса й ляпнув: «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Зазначу, що цей суто філософський труд Володимир Ілліч написав у еміграції, одразу після того, як випадково протаранив головою цюріхський трамвайчик. Тому робота виявилася ну дуже складною для сприйняття.

На замполітове горе, в Міністерстві його ініціативу сприйняли, як належить, себто, як неприховане знущання над інтелектуальним рівнем радянського міліціонера. І влиндили за повною програмою. Замполіт наскаржився Генералу, і той прийняв суто соломонове рішення:

— Дайте цьому дотепнику такий «висяк», аби в нього не залишилося часу не те що на політичні жартики, а й на перекури.

Далі — слово самому Олексі.

Олекса Сирота:

Якби я знав, що все так обернеться, то не заводився б із нашим «комісаром