Читати книгу - "Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура"

— Олексо, скільки тобі казати, щоб ти не спалював свої нерви на ідіотів! Хіба ти не знаєш, що останнім порядним комісаром був Семен Руднєв, царство йому небесне…

Я думав, що обійдеться уважним вислуховуванням в стонадцятий раз партизанських спогадів Старого. Аж ні!

— Витягай, хлопче, зошита і пиши з чистої сторінки: «Дублянки».

— Шеф, тільки не це…

— Ти що, вирішив, що тебе за політичні анекдоти в «обехаесес» переводять? Ну, наш Генерал, звичайно, звір, але ж не настільки. А потім, цього товару в жодному магазині немає, навіть по блату і за дуже великі гроші. Так що, синку, «розкрадання соціалістичної власності» відпадає. Залишається чистий кримінал — по лінії нашого відділу. Але спочатку кажи, що ти про це знаєш. У нашому ракурсі.

— Дублянка… Хутряний виріб. Ті, що моряки з-за бугра привозять, з телячого хутра. Наші, самопальні, — чи то з баранів, чи то навіть з кози. Відрізняються від класичної шуби з лисиці або цигейки тим, що у дублянках, як у кожухах, хутро — всередину.

— Нам, Сирота, щось схоже після війни видавали. Кожушок офіцерський, білий. Строк служби — десять років! Хрущов, паскуда, відмінив. Він нашого брата на дух не переносив. Навіть міністерство з МВС у якесь МОГП перейменував! (Міністерство охорони громадського порядку — авт.)

— Хрущов багато чого зробив! Але ж нам стару назву повернули.

— Назву повернули, а кожушки — ні. Це вже Леонід Ілліч недогледів. Хоча, у Росії, кажуть, видають. Але виключно у північних районах і тільки старшим офіцерам… Гаразд, мені переводитися запізно, а ти слухай. Почім цей дефіцит у нас в Києві, знаєш?

— Цікавився для загального розвитку: Самопальний — п'ятсот, але можна сторгуватися за чотириста. Канадська дублянка майже на тисячу за штуку тягне.

— От бачиш, тисячу за штуку. Середня зарплата за дев'ять місяців бездоганної чесної праці. Ми з Чапаєвим університетів не кінчали, але що таке співвідношення товару і попиту, я знаю. Тому коли ще тільки вперше побачив оці дублянки на дівчатках із хору Вірьовки — з гастролів привезли — одразу сказав: «Ну, скоро наші баранеси дочекаються, що кримінальний елемент почне їх із шкури витрушувати».

— Вгадали, на мою голову?

— Вгадав, Сирота, вгадав. Тримай кримінальну справу. Аби служба медом не здавалася. Доповідай щодня. Доки ці шминдрики, поки що невідомі правоохоронним органам, більшої біди не наробили.

Коли за старим партизаном зачинилися двері, я підсунув до себе товстелезну папку і голосно гукнув:

— Таргани, виходьте! Дідо вже пішов.

Але вони чомусь мені не повірили. Зате я вже через кілька хвилин переконався, що робити козу партійній номенклатурі небезпечно для здоров'я. Бо першу дублянку вульгарно вкрали. Хоча ні — не вульгарно, а за старою, вже призабутою схемою, розробленою в незапам'ятні часи театральними злодіями. Була така порода, вони спеціалізувалися на крадіжці… ні, не хутряних виробів, а всього лише гардеробних номерків. Потім їх спільниці в антракті забирали чужу шубу і спокійнісінько зникали. Прийом відомий, описаний в радянських детективах. Та на щастя для кримінального розшуку, театральний Київ — то не Москва чи Ленінград. Вогнищ культури — всього нічого: Оперний, російська драма, театр Франка і оперетка. Плюс філармонія. І — знову ж таки, київська особливість — гардеробницями працюють такі ветерани Мельпомени, що всіх відвідувачів не те що в обличчя, на ім'я-по батькові знають. І їхній одяг теж, до останнього ґудзика. Тому перша ж спроба якоїсь недофарбованої лахудри одержати канадську дублянку під номерок, вкрадений у народної артистки республіки, закінчилася для злодюжки дуже кепсько.

Від автора: Сучасному молодому читачеві важко навіть уявити собі класичну ситуацію радянського покупця, коли магазини були заповнені товаром, але що-небудь порядне і потрібне щастило дістати або у спекулянтів, або з-під прилавку (знову ж таки, з переплатою). Бо радянська легка промисловість працювала не для споживача, а для плану. А план можна було виконати за допомогою того ж самого дефіциту, який скромно іменувався «товаром підвищеного попиту». У ті роки в Полтавській області в глухому районі місцева торгівля раптом видала аж тисячу процентів плану. «Стахановцям» вручили прапор, хтось навіть одержав орден, а потім з'ясувалося: через чиюсь описку в центрі до району замість двох машин горілки привезли аж два вагони оковитої. Народ і це подужав!

А щодо виробів зі шкіри та хутра, то вони в Радянському Союзі вважалися супердефіцитом і розподілялися виключно серед найвищої номенклатури та їх родичів. Пригадую, якось втрапив я по рознарядці імітувати згорьовану громадськість на похоронах одного з українських радянських керівників. Була така народна забава — піввідгула за похорони, повний відгул за першотравневу демонстрацію. Так от, покійника виклали у Жовтневому палаці культури, де він за життя не був, здається, жодного разу. Та головне не це, а добрий батальйон близьких і рідних небіжчика. Вони сиділи навколо труни, вбрані, наче близнюки, в однакові французькі шкіряні реглани. І притискали до грудей шапки з пижика. А жіночки були ще й в італійських дефіцитних чоботях на товстій світлій підошві «манна каша». І весь оцей дефіцит лише підкреслював одну-єдину думку, виразно прописану у кожного на лобі: «Що ж ми тепер будемо носити?».

Олекса Сирота:

Назавтра Старий заловив мене на недозволеному. Я стояв посеред свого кабінету і тренувався швидко вихоплювати з-під пахви пістолет і прицілюватися в уявного бандюгу. Загалом, такі вправи у нашій Управі не лише не заборонялися, а й заохочувалися. За однією маленькою різницею. Я підвищував свою професійну майстерність, прицілюючись не у стандартну мішень, а в портрет Леоніда Ілліча Брежнєва, зодягненого у маршальський мундир. Свого часу цю «парсуну» роботи якогось народного художника з вірменським прізвищем приніс і особисто причепив мені на стіну придуркуватий замполіт зі словами: «Хай вам буде соромно перед партією, товаришу Сирота!».

Так от, вихопив я черговий раз пістолет (магазин з патронами, звичайно, лежав у сейфі), стрімко обома руками зафіксував його