Читати книгу - "Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура"

Коли Старий наважився увійти, пістолет уже спочивав у кобурі, а я сидів за столом і незворушно, з олівцем у руках читав свіжий номер журналу «Радянський міліціонер». Мій безпосередній начальник оглянув інтер'єр кабінету так, наче бачив його вперше в житті, потім відхилив полу мого піджака, тицьнув пальцем у порожній отвір у рукоятці пістолета аби переконатися, що він справді розряджений і зітхнув так гірко, аж зашелестіли сторінки журналу.

— Слухай, ти, жертва важкого повоєнного дитинства. Знову клацав? Макаренка на тебе немає. Як уже руки сверблять, купи у «Дитячому світі» пугача, ящик пістонів і бабахай собі, доки не очманієш. Але вдома. І на кухні, а ще краще — у нужнику. Бо доклацаєшся. Знав я одного такого, на тебе схожого, — після війни. Так він доклацався. Прострелив собі галіфе, а своїй коханці — дупу.

— Це часом не наш замполіт був?

— Ні, наше ляпало тоді ще з бузинової цвиркалки у себе в селі курчат обливало. А то мій одноліток був. Але все одно — дурень.

Я нагострив вуха і попросив:

— Товаришу підполковник, у деталях, будь ласка.

— Іншим разом, салага. Підрости. Бо якщо у деталях, то ти стільки не вип'єш.

Від автора: Старий і справді розповів згодом Олексі цю абсолютно неймовірну і водночас стовідсотково правдиву історію нещасливого флірту повоєнного капітана міліції з генеральською дружиною. Олекса, у свою чергу, довго дражнив мене обіцянкою якось переповісти, але витрусити подробиці мені вдалося лише після привезеної мною з відрядження пляшки «ризького бальзаму». Знаєте — воно того вартувало.

Олекса Сирота:

Старий пройшов до вікна, відчинив кватирку і забрав у мене журнал:

— А до речі, Робін Гуде, як там справи з дублянками?

— Справи? Вивчаю.

— Ну-ну! Поспішай, бо погода підпирає. З понеділка обіцяли заморозки на грунті, а наприкінці тижня і морозець у повітрі. Саме час пофраєритися у хутряному імпорті перед іншими жлобихами. А відтак — і сірі вовчики повиповзають (тьху-тьху-тьху, аби не наврочити!). Працюй.

Перед тим, як вийти, Старий влучним щиглем спровадив недопалок у відчинену кватирку. Я, до речі, кілька разів намагався зробити те ж саме — не вийшло. Двічі пропалив штору, а від третього — рикошетом у куток — зайнялася корзина зі сміттям.

Знав би де впасти — соломки підстелив би. Аби наше «тьху-тьху» допомагало, плювалися б ми всім розшуком з ранку до вечора. Першу модницю пограбували ще до заморозків на грунті. Як завжди, інформацію в Управі одержали із запізненням. Знову підклали свиню пінкертони з райвідділу. Подали у зведенні цю історію як факт «насильницького викрадення сумки господарської з харчовими продуктами та деяких особистих речей у громадянки Н.».

Пояснюю для особливо нетямущих: кожен факт пограбування негайно подавався на саму гору, на Богомольця, у зведення міністру. І відповідно, з гори всім врізали. А «насильницьке викрадення» — це з одного боку наче й те саме, а з іншого боку — не те. Скажімо, заґавилася тьотя — і у неї сумку з рук висмикнули. А щодо особистих речей, то без суттєвого уточнення: «здерли дублянку вартістю тисячу крб.» усе це виглядало зовсім безневинно. Ну подумаєш — може, ті особисті речі у вигляді пари колготок лежали у сумці з трьомастами грамами вареної ковбаси. Такий епізод взагалі уваги не вартий, тому подається лише в міську Управу — і то в загальному зведенні, під грифом «для ознайомлення».

До того ж, діялося це на Оболоні, котра, як відомо, являла собою суцільний Вавілон після падіння горезвісної вежі: ні тобі магазинів, ні тобі світла на вулицях, ні тобі порядку, ні тобі транспорту нормального. Одне щастя — нові квартири, щоправда, без гарячої води, з гнилою столяркою, перекошеними вікнами, дверима, що вилітають від могутнього чхання в коридорі, — але все те дрібниці. Бо головне — квартира, на яку радянська людина чекає в середньому двадцять років.

І ще одна, суто міліцейська особливість таких от районів. Вони забезпечують для всього міста основну статистику по квартирним крадіжкам. І це природно. Доки сусіди один з одним познайомляться, доки замки і двері поміняють, злодюги пошарудять. Але начальство наше всієї цієї об'єктивності не сприймало і довбало з однаковою енергією що печерських ментів, що оболонських. Тому філологічні тонкощі наших колег ми розшифрували лише після третього епізоду. Та й то — через те, що третя потерпіла прорвалася до нашого Генерала і влаштувала йому бучу. Чергового на вході перевели постовим на ту ж таки Оболонь, але громадянку довелося прийняти, вислухати, а потім вхопитися за голову. Бо насправді, виявляється, не якісь там «ближче не встановлені одинаки чоловічої статі без особливих прикмет» вихоплювали у роззяв господарські сумки. Жінок стовідсотково грабувала організована злочинна група і то в спосіб, досі Київському кримінальному розшуку не відомий.

Надвечір, коли вже хороший присмерк і горять ліхтарі, жінці у дублянці перепиняли дорогу двоє молодиків. Жертва ще не встигала зорієнтуватися, Як хтось ззаду затискував їй рота і носа шматком матерії, просякнутої ефіром. Бідолаха вирубалася не стільки від наркозу, скільки з переляку, і її без усякого опору звільняли від хутродефіциту і принагідно (але не обов'язково) прихоплювали сумку з документами, грішми, продуктами. Як ви розумієте, у дублянках шпацирували не змащувальниці буксів зі станції «Київ-Товарна», а значить — гаманці були пухкенькі. Грабіжники з чималим уловом зникали так само несподівано, як і з'являлися.

Наш Генерал уважно вислухав потерпілу, вибачився перед нею і навіть, на загальне здивування, відправив її додому своєю службовою «Волгою». Потім викликав оболонських задрипанців і відвів душу. Кажуть, роздовбон був такий, що генеральський кобель-вівчар, надресирований не боятись ані ножа, ані ствола, перелякано заповз за шафу і довго відмовлявся звідти вилазити. Охоче вірю. Бо після того, як винуватців реанімували, вмили